Остап Дроздов: №2

На малу батьківщину, де предки-греки освоювали каштанові ґрунти степу, Єфросинія змогла їздити лише згодом, через десятиліття після осілості у Львові. Не хотіла. Скупі листи до сестер, занурених у щосезонне варіння абрикосів, прохолодне фото з ательє, де вона в капелюшку і Клавдія з пластмасовим брязкальцем, вітальні поштівки з високозамковою панорамою — цього досить для краю, який так і залишився краєм паперових людей. Іти повз відібрану садибу і дивитися на дерево, де висів її батько, Єфросинія не могла незворушно, а возити туди Клавдію означало поставити її в серцевину поразки. Цей край утратив свій дитячий лиск, він ніколи вже не стане велетом Самсоном, він щупальцями прив’язує своїх мешканців до карстових провалин у землі, він, зрештою, сам перетворюється в решето людських нелегальних копанок, і в цьому метафізична суть цього краю — в ньому можна жити хіба що під землею або нарівні з нею, і, здається, земля стугонить і провалюється саме тому, що хоче злизати людину, огидно скинути її з себе й поховати під териконами мовчання. Сестри безповоротно розчинилися в новому ладі, їхні діти носять імена країни зі сходу, їхні вулиці проштамовані новою топонімікою зі сходу — весь їхній томатний край став усуціль східним, дуже східним, надміру східним, вузькооким, туголобим, пиятикуватим і пофіґістичним до власної ідентичності, так і не зужитої ніким. Край маринувався в туманах і вицвітав під дощами, на його невинне плацебо чудово ліг комунізм і братство-братерство, люди раділи сливопаду і яблукопаду, не помічаючи, який тотальний людинопад тривав навколо. Близькість моря, глибокість копанок, широкість безвихідної дружби, високість безбожного неба, мілкість щоденного життя — і сонце, що здіймалося зі сходу і заливало сходом навіть найпотаємніший закуток, позбавлений бодай якоїсь географії.

Клавдія проситиме маму:

— Повези мене туди! Ти ж виросла там! Я хочу побачити ті місця! — а Єфросинія шукатиме п’ятого кута в кімнаті і все спихатиме на козу, яку не лишиш отак саму. Коза виручатиме довго.

Клавдія виросла з обережністю до сходу, — мамина заслуга. Цоколь не привив хижого оскалу, тавро нетутешньої дитини нетутешньої колабораціоністки не наростило пазурів. Підрісши, Клавдія все одно закохано дивилася на маму, бо знала, що є плодом неземного кохання до когось неземного, хто мав дивне ім’я і мешкає в недосяжній країні. Клавдія, накопичуючи рік за роком, помічала, що її мама поволі входить у той відрізок часу, що між бабиним літом і сніговими бабами. Єфросинія дивилася на ці шалені ямочки, на цей ідеальний носик і вольове підборіддя — і щоразу наново переживала шквальну історію, що трапилася з нею, молодою, в німецькому помісті. Це було давно. Дуже давно. І від того її баладна історія набула особливого тепла і щемкості. Вона не шукала Каміла — та й шукати було марно порожнечу в порожнечі. Вона навіть не уявляла їхньої жаданої зустрічі — мрії підступні своєю правдоподібністю, їх треба відганяти в цій країні без мрій. Мабуть, він зараз цілком щасливий, має родину і кількох малих чехів. Мабуть, він теж згадує те німецьке обійстя, де втратив голову і пильність. Дерев уже давно немає, зате вони зрослися корінням, а воно невидиме.

Клавдія коли дізнається про цю історію, то вирішить написати книгу. Утім так і не напише, тому що в країні дозволених любовей немає справжніх книжок. Коли Клавдія вийде заміж, лише тоді зрозуміє спалений світ своєї мами — куркульки, яка стала санітаркою. Клавдія захоче бодай якось наректи мамину історію, та на гадку приходитиме єдине слово.

Повінь.

Повінь, що клекоче, нуртує і безконтрольно заливає собою всі прилеглі яруги, не маючи сили спинитися і не даючи нікому можливості спинити цю рвучку силу. Вона заздритиме мамі, а мама даватиме уроки життєлюбства, — вона поміняє трьох чоловіків, кожним із них авторитарно керуватиме, а в старості бігатиме крос на шкільному стадіоні, бо десь прочитає, що це корисно для судин.

Єфросинії не стане раптово. Ішемія. Вона дочекається розвалу країни, що ув’язнила її.

Її ховатимуть, коли буде повінь.

Завтра я стоятиму на її могилі і проситиму дозволу на публікацію свого другого роману. Я не можу дочекатися, коли її історія вийде на гострий вітер історії. Відчиняйтеся, броньовані двері, кляті консерви чужих життів! Відчиняйтеся і впускайте до себе думки, які просять бути почутими! Хтось же ж мусить їх сказати! На вулиці дме троянський вітер. Ніч має щасливий погляд, як у породіллі. Співають ідучи дівчата з дешевої кнайпи. А я маю фінал для роману № 2.