Остап Дроздов - №2

І саме у Львові інтригу Єфросининого живота розв’язано.

Вона народилася з ластовинням. Варіант «якщо він — Ілля» відпав тієї ж миті, коли акушерка показала зморщене, як капелюшок підсушеного гриба, личко немовляти. Єфросинія одразу побачила в дівчинці Камілові риси. Якщо вона — Клавдія. Так було заплановано, і так сталося.

Клавдія народилася 7-місячною. Її одразу ж відлучили від матері і помістили в камеру. В недоношених — непропорційна статура, червонувата шкіра, але Клавдія вже має вії і брови. Виглядає це дуже кумедно — поморщене лице з бровами і віями і кількома пасмами рудого волосся, утробно зачесане ззаду на бік (так потім зачісуватимуть леоніда кучму). Єфросинія вже не сама. Вона не лише за себе. З’явилося ще одне Я, недоношене, як і вся країна, яке потребувало цілодобової молитви до атеїстичного бога радянського акушерства й неонатології.

Недомолений бог вирішив випробувати на проф­придатність львівський центр донорства, оскільки Клавдія народилася з резус-конфліктом і потребувала термінового переливання крові. Пупок вирішили не зав’язувати — саме через нього, ці виведені назовні судини, шприцом доведеться вливати чужу кров. Клавдія так і лежала в камері не лише з бровами й віями, але й із незакупореним животом, ніби всотуючи в себе халепу свого народження. Вона була невід’єднана від пуповини зв’язку з тамтим світом, де тепло, волого, сито й невагомо. Вона ще залишалася на прикордонні двох світів, будучи відкритою для обидвох. Єфросинія ще ніколи так ревно не молилася, її тексти звернень до захмарених небес містили і просьби, і наїзди, і погрози, і навіть шантаж, — вона вдавалася до всіх дивертисментів, аби лишень звернути увагу до свого прохання, малесенького прохання вагою 2700 із рудими бровами й віями.

— Не вздумай її забрати, а не то...

— А не то що?

Єфросинія не мала чим крити покарання за своє несанкціоноване кохання. Вона готувала себе до одинокості, але удвох із Клавдією їм не буде одиноко, за жодних обставин! Звикла, що навіть у юрбі вона в однині — але не цього разу: з появою Клавдії вона стала множиною в своїй замкнутості, і результативність її приїзду до Львова нині залежить лише від того, чи за наступні 2 доби в Центрі переливання крові віднайдуть цю рідкісну групу. Лікарка (прізвище забула) сказала:

— Чекаємо на кров. А після гемотрансфузії, тобто переливання, будемо колоти в вену. В таких малих діток вен іще немає, тому дитину будемо щипати і робити їй боляче, щоб вона верещала й напружувала жилки на голові. Туди й треба поцілити. Якщо лікар промаже — виросте дебіл. Цю справу я маю кому довірити.

— Боже ж ти мій! Кому?

— У мене тут молодесенька сестричка, щойно закінчила інститут. Має дуже легку й точну руку. Євреєчка.

Центр переливання крові почав обдзвонювати всіх своїх штатних донорів із рідкісною групою крові. Одні алкоголіки, які рятування чужого життя оцінюють у порцію червоного вина по безкоштовному талону. Безвідмовні. Рятівник Клавдії був збитим ангелом на милицях. Сухоребрик, із шорсткою щетиною, після війни без ноги, проте з бажанням зціджувати з себе кров — хтось порадив цей дієвий спосіб очищення організму. Нічого альтруїстичного в цьому не було — лише здорове бажання оздоровлюватися. Та з часом воно переросло в самоповагу, а вона має здатність хутко надуватися, як повітряна куля, і заповнювати собою навіть ті порожнини, призначені для продуктивніших емоцій. Клавдія ніколи не побачить цього збитого ангела, не потримає його за дерев’яний костур, не подякує ввічливо за порцію червоної й тягучої. Єфросинія ніколи не довідається його прізвища і життєвих перипетій, позаяк добро сильнішає в своїй анонімності.

Банка з кров’ю прибула вчасно, розверстий пупочок прийняв рятівне вливання, вії спокійно заснули, двері в тамтой світ зачинилися, жилка на черепі напружувалася і робилася напрочуд видимою, молодесенька євреєчка вправно цілила в вену, Клавдія не буде дебілом, Єфросинія горнула до грудей свою доцю, Львів за подвійним вікном розчулювався осінньою екзальтованою зливою, а кудлатий світ матадором охороняв цих двох — новонароджену Клавдію і новонароджену Єфросинію, дуже хороших людей у дуже хорошому місті, прикритому очеретом недомовок від решти країни. І ніхто не спитає:

— Чому ви вдвох, а не втрьох? — не спитає, тому що неповносімейність — післявоєнна норма.

І ніхто не помітить щось дуже чеське в дитині. Зернина іншорідності, закордонності, міжнаціональної змішаності проростатиме з кожним місяцем і облагороджуватиме дитину з ластовинням. Воно теж от-от зійде, проте залишиться печать заморської краси. Така в цих краях не водиться, а лише виє на місяць.