Остап Дроздов - №2

Roma вже витягла з сумки книгу рідною мовою, щоб пришвидшити біг циферблатних стрілок під час перельоту. Manolo в дорозі не читає, бо букви чинять на нього снодійний ефект, а він боїться спати на висоті. Roma вже перегорнула третю сторінку, Manolo перебирає в умі країни третього світу, де він бував. Roma займає себе зануренням у придуману автором дійсність, Manolo ж дивиться на цілком реальні узвишшя і впадини, що поперемінно служать земним тлом для пухнастих хмар за вікном; він більше за все обожнює природу, бо лише вона вміє гарно помирати. Roma починає ритмічно помахувати ногою, а це ознака хвилювання, і ніяка палітурка не здатна приховати те, що вона вже обірвала нитку книжної оповіді. Manolo в неї ще більше закохується прямо тут, у цьому авіакріслі, поруч із хмарами. Roma думає про те, що вона не буде промоутером для своєї країни, проте й ганьбити всі її вади теж не буде, і як досягнути цієї золотої середини, не знають навіть ці замшілі луги, що колись були трипільськими, а зараз атошними. Вона везе свого коханого до країни війни й фестивалів, країни дубль-амнезії, коли люди забули про те, що вони забули.

Manolo ще місяць тому сказав:

— Я не поїду на східні терени. Мене цікавить лише твій край. Той, що європейський. Решта не цікавить. Не ображайся. Узимку в мене буде Центральна Африка.

Графіка маленьких квадратиків на дні світу під черевом авіасудна підкреслює всю малість усього, що є землею. Manolo ніколи не розумів цього вислову — любити свою землю. Він завжди любив яксамраз не землю — а море, затоку, окраєць неба, повітря, власне, повітря, так-так, повітря він любив передусім, бо земля є якорем, вона поглинає людину, вона протистоїть культурі саморозвитку, тому що змушує ні про що не думати. Люди землі жили в Сардинії також, вони всюди мусять жити, щоб підтримувати життя решти людей; люди землі кохалися у вівцях і оранні ріллі, вони вирощували зелень і коренеплоди, це було їхнім шаблоном щастя, яке не вимагало саморозвитку, а лише опанування предковічних знань, їх калькування, їх додрібничкове відтворення в традиції; люди землі щасливіли сонцем і небом, вони випромінювали таке задоволення від життя, що самому теж хотілося позбавити себе мук саморозвитку, хотілося зупинитися на вже досягнутому й переступленому, хотілося врости в жирнющу землю, а бекання тварин слухати як соул чи фанк. Люди землі любили свою землю, і це передбачало ненависть чи заздрість до землі чужої, а незнана земля їх страшила, земля далека їх не вабила, існувала лише своя земля, а землі своєї не може бути багато на острові, тому люди землі на своїх наділах почувалися ґіґантами, їм непотрібно було спокушати себе паромом на континент, на землю інших.

Люди землі люблять мало, але сильно, вони є людьми горизонталей, людьми поземних ліній, літаки на них можуть хіба падати, кораблі на них можуть хіба гудіти здалеку — їм потрібна земля як гарантія твердості, а тверді речі зазвичай є монолітними й маловаріантними, люди землі такими і є в своїй суті, і вони непідробно прекрасні, коли міцно тримаються за каптур своєї землі, мов непідготовані до дорослого життя діти, й бояться землі незвіданої більше за кролячу чумку. Manolo завше мав пієтет до них, проте старався не перевантажувати їхньою кількістю своє життя — боявся поетичного перетворення свого човна на скоринку з-під кавуна, боявся зупинитися, боявся стати простішим.

— Желаете? — стюард мовою ленінізму пропонує пригубити бурбон.

Ромин син пригубив би. Біляве чудо тримає руку на його коліні. Воно звикло демонструвати свою органічність, а він летить у країну, де прийнято демонструвати лише правильність.

— Боїшся? — запитує Ромин син у профіля, що видається йому найправильнішим у світі.

Ромин син бачить шерстинку на підборідді, вона недалекоглядно зачепилася краєчком, даруючи підставу ніжно торкнутися до личка і зробити це довше, ніж зазвичай знімають шерстинку. Біляве чудо почухало місце дотику і притримало тепло біля себе ще кілька секунд. У хвилині їх не 60. Хто взагалі придумав цю незграбну умовність? 60 — мало для щастя тих, хто хоче продовжити його. 60 — це один апчих, одна нетривка задума, одне речення без шансу на продовження. Біляве чудо перетворило цю неапольську поїздку в суцільний паліндром, який можна читати однаково взад і вперед, і тепер Ромин син проклинає час за його зашморговість, за те, що він арканить, змушуючи дотлівати в клепсидрі невблаганного часу, який на кожні 60 стікань зменшує можливість побути щасливим. Завмерти б, соляним стовпом закостеніти б у позі з рукою на коліні, стати б ясиром-бранцем у тих готельних обіймів, коли вони губилися в часі, просторі й ґудзиках.