Остап Дроздов - №2

Manolo міг би махнути до Sacramento відвідати Художній музей Крокера (давно хотів); або до Женеви в квартал Штрумф із дивакуватою архітектурою; або взяти тур Північною Італією (Південну він уже знає на зубок); або, Бог із ним, у крайньому випадку рвонути на лю́бу Сардинію, на дегустацію овечого сира pecorino, його ще можна куштувати, а от сир casu marzu з живими личинками, які можуть вистрибувати тобі на обличчя — це вже цілковитий екстрим. Ліпше вже до країни, звідки Roma.

А що Roma?

— Мій край, де виросла й жила до переїзду сюди, належить іще до Європи. Решта країни вже ні. Що далі на схід і ближче до росії, то більший совок. Я не знаю, як перекласти це слово. Ти, мабуть, не зрозумієш.

Усі ті рази, що Roma їздила вглибину своєї країни, закінчувалися неприємними відкриттями. Вона почувалася Колумбом, який не туди пристав. Вона думала, це єдина країна, а на ділі це була единая страна. І що східніше пролягав шлях, то менше в країні було найріднішого їй, вихідці європейської частини. Розмови чужою мовою, а ця мова була надто зухвалою і всюдисюдною, спонукали до капсулізування всередину себе, всередину своєї ідентичності, яка навіть фонетично один до одного співпадала з назвою країни, чого не скажеш про чужу мову. Ці льодяні, непокірні поїздки вглибину единой страны позбавляли віри, і Roma почувалася дитям не відкритого ніким племені, яке опинилося в гущавині того, що номінально є рідним, та насправді таким не є. Безмаршрутна невидимка, приречена на співмешкання з чужими їй співгромадянами, Roma розуміла, що життя за кордоном дорівнює життю чи не в половині рідної країни. З тією поправкою, що единая страна була нав’язливішою. Її рідна країна мурашиним строєм пішла від неї кудись, де солодше, де ностальжі, майскіє празнікі, шансон і іронія судьби. Roma додала би ще й кілька копняків навздогін, але багатостраждальна й без того була багатостраждальною. Її країна навіть не хотіла обернутися, аби востаннє глянути на ту, яка не могла користатися державною мовою у своїй державі і від того ставала злішою. Страх навічно залишитися тінню, спрацював, і единая страна вже перестала хвилювати ту, хто по-діоґенівськи блукала вдень із каганцем і шукала свою країну в своїй країні. Roma лишень і робила, що розмитнювала свої мрії жити колись у країні, де назва відповідатиме суті.

Щодалі на схід множилися мільйони чужих ночей. Чужі люди жили собі буденно й по-чужому, співали й слухали чужі пісні, їхні пушкінські діточки тулилися до їхніх щік і просили щастя, чужі люди гуляли парками, будували висотки й облаштовували свій світ, альтернативний до назви країни. Їм добре в единой стране, а іншої вони не прийняли б. Roma їм заздрила — вона не мала такого дару підверстувати цілу країну під своє кліше. Вона вважала це насильством. Сліпий нахрап не був її тотемом. Її рідну країну стрімко заповнювало щось чуже, і робило це так майстерно, що обличчя її країни раптом стало зовсім іншим, ніби хтось провів пластичну корекцію. Для речей, прямоспівзвучних із назвою країни, стало все менше й менше місця.

Внутрішні демони країни стали титульними. Гості вижили господарів. Roma почала відчувати свою країну як незагоєну рану, яку заливають смолою.

Захотілося подорожник прикласти до серця.

Manolo чомусь собі придумав, що країна, куди вони ось-ось приземляться з Roma, пояснить йому: що насправді сталося у проміжку між ленінізмом і «кінцем історії». Manolo має сентимент до країн, вихованих колективізмом. Він їх любить жаліти, бо відчуває свою вищість. Країни з червоного табору ваблять його колоритом безпорадності перед своїми слабкостями, прищепленими в тоталітарний спосіб, і психіатр із Сардинії хоче собою заповнити вакансію на безпристрасність.

— Ми летітимемо тим самим маршрутом, що й голландці у збитому боїнґу? — ніби між іншим він запитав на летовищі ще в Неаполі.

— І гадки не маю, — розгубилася Roma. — Ти що, боїшся?

— Боюся, що мені сподобається, і я перестану тебе розуміти.

— Секундочку! То ти до мене ставишся крізь призму ставлення до моєї країни?? Нічого собі!

— Трохи є. Я тебе покохав як виняток...

— Я зараз тебе приб’ю.

— ...як виняток із твоєї країни, — Manolo говорив упівоберта, бо трап не надто широкий. — Як я зрозумів, у твоїй країні більшість людей живуть дуже погано і хочуть, щоб усі так жили. Повторюю — як я зрозумів.

Їх везе екіпаж із гламурними стюардесами і одним стюардом, але ніхто з них не володіє мовою своєї рідної країни. Сідати і пристібати ремені запрошують мовою, яку сардинці не раді чути на своїх курортах, бо ця мова в них асоціюється з нав’язливим і надміру адреналінним відпочинком. Значить, між ленінізмом і «кінцем історії» було ще щось, що потребує досконалого вивчення психіатром. Що сталося з країною, яка буцімто дуже хотіла покінчити з ленінізмом і переставитися на власні рейки — наразі це загадка.