Остап Дроздов - №2

Ескулапи вирішили, що пацієнт до ранку дуба не вріже, нічого йому не бракує — відправили на п’ятий поверх, у хірургію. Ліфт працює лише вдень. Уночі всі сплять. Сходинка за сходинкою, спираючись то об поручні, то на стіну, з двома передишками сяк-так видряпався на п’ятий поверх. Було вже за північ, ніхто в таку годину гостей не чекав. На дерев’яному стільці біля стола, за задумом, мав би сидіти черговий чи чергова, сиділа порожнеча, тому я пішов по кабінетах шукати живу душу в білому халаті. Перецілувавши кілька зачинених клямок, я таки знайшов ординаторську, в якій оптимістично горіла одна настільна лампа на одному з десятків столиків, завалених рентґенами, папками, історіями хвороб і фармацевтичними брошурами. В ординаторській нікого не було, крім лікарняного запаху. Підбитою ракетою я сновигав облущеним коридором і шукав дірку від бублика, аж поки мало не до смерті мене перелякала сновида на двох милицях і забинтованою ногою.

— Вам кого?

— Та хоча б когось! Мене скерували в хірургію, а я нікого знайти не можу.

— І не знайдете. Вони всі на шостому поверсі. Нині в старшої медсестри внучка народилася, вся нічна зміна бухає на шостому поверсі.

— А якщо комусь на п’ятому погано стане...

— Не стане, — відповіла сновида коротко і ясно.

Я вирішив шукати сходи на шостий поверх. Оскільки лікарню проектував любитель катакомб і лабіринтів, довелося зайти в два тупики-апендикси, заглушені тумбочками на трьох ніжках. Аварійні виходи були задраяні, як ілюмінатори на підводному човні. Якісь сходи вивели на роздоріжжя: і праворуч, і ліворуч була хірургія, і там, і там горіло тьмяне світло і глумилася відсутність будь-кого живого. Як у фільмах-жахів про спустошені божевільні, я увійшов до пащі лікарняної темряви, з якої здорові люди повертаються вже зомбі. Глуха тиша підказала, що на роздоріжжі я обрав не той коридор, адже п’янка на честь онучки мусить видавати бодай якісь бенкетні звуки, а тут занадто вже тихо. Дорогою до роздоріжжя я глянув на годинник. 01:11. Кіно натуральне. Альтернативний коридор виявився правильним, оскільки запахло лікарською ковбасою, що було доволі логічним, зважаючи на місце перебування. Я вибрів на медсестру, яка виходила з туалету і так налякалася живої душі, що випустила з рук залізну тару, яка з несамовитим брязкотом гепнулася на підлогу. Медсестра, мабуть, раніше в моргу працювала, бо вигляд живої людини змінив у ній навіть колір шкіри.

— Ви в своєму розумі? Ану назад в палату! Чого ви тутка по ночах лазите? Інфаркт дістати можна, ненормальні!

— Мене...

— У палату ідіть, кажу вам!

— ...Мене скерували в хірургію. Треба, щоби хтось прийняв.

— З аварії?

— Та чого зразу з аварії? Підозра на апендицит, але я невпевнений.

— Ота Леська з приймального — чокнута. Якщо нема гострої потреби — нащо по ночах госпіталізовувати людей? Зараз я доктора викличу. Ідіть назад на п’ятий поверх, там чекайте.

Поверхом нижче мені ще ніколи не було так лячно. Я опинився в оточенні безкоштовних декорацій до хоррорів, позаяк кожен-кожнісінький предмет і сам антураж уселяв якнайшвидше одужання, щоби мерщій драпати звідси світ за очі. Слово «зараз» у лікарів має особливе й безрозмірне значення, і в цьому випадку воно залежало від десерту. Старша серед медсестер підготувалася до святкування відповідально, десертів, мабуть, було кілька. Можна було атак серця отримати, коли близько другої ночі хірургічну тишу розірвав кокетливий смішок медсестрички, яку лікар, очевидно, за щось ущипнув. Лікар уже був трошки вдатий, йому це навіть пасувало, він був активного віку 30+, халат, що розвівався віялом, підкреслював статуру. Мене все почало смішити (нормальна захисна реакція у відділенні хірургії).

— Ну що, хворенький ти наш, ходи, я тебе огляну, — фамільярно, на ти, мало не по-закадичному хірург повів мене до сховку Мінотавра. Я занервував.

Доктор пішов мити руки і шукати якісь формуляри, а я в кабінеті сів на підвіконня і почав дивитися на свою нічну країну, в якій усі лікарні отакі. На серці тривога, в голові одна пошлятина, країна за вікном навіть уві сні віщує ще один стрес.

— Ми лишаємо тебе на ніч. Зранку буде заввідділенням і особисто огляне, — хірург був на куражі. Годинник повідомив, що вже 02:22.

Мене напотемки завели в палату. У ній уже є 8 пацієнтів. Кожен хропе свою канонадну мелодію. Мене поселили на вільному ліжку одразу за дверми. Двері, мабуть, часто вдаряються об бильце, тому в точці дотику якийсь геній намотав кусок шмаття, аби двері вдарялися об бильце м’яко і нечутно. Ліжко — пружинне й предковічне. Той самий геній, вочевидь, не хотів черкати хребтом підлогу, тому під матрац (жовті розводи, куди ж без них) підклав... двері, ціле полотно, тверде й буцімто ортопедичне. Принаймні не прогнешся. Сказали тихенько лягти і спати, точніше, чекати на ранкову з’яву заввідділенням.