Остап Дроздов - №2

У них не було нічого свого — усе було світовим.

І мене це остаточно перешило. Я відчув себе носієм третьорядності. У цьому усвідомленні не було ані краплини самобичування — лише зябка констатація, леґалізація того, що я й раніше відчував, тільки соромився сказати вголос агресивним людям зі села. А потім була Венеція. А потім — Париж. А потім — Канни. Моя країна невідворотно меншала й мініатюрилася пропорційно до мого віддаляння від неї. Дорогі мені люди пігмеїлись. Хотілося кричати від злості і придумати машину часу, яка могла би перенести цілу мою країну на 100 років уперед, саме сюди, на міжнародний етнофестиваль у Франції.

На середземноморському пляжі францужа́нки засмагали топлес, на це ніхто не зважав, навіть діти пубертатного віку, ні чоловіки, ні молоді хлопці, крім наших хористів, які хіхікали з нездоровим блиском у зіницях і часто ходили в душову. Ніхто не верещав, як недорізаний лось, забігаючи в воду, не бризкався і не псував фонової музики морського прибою своїми радіоприймачами. Повага до ближнього зійшла наче зі Святого Письма, я одразу полюбив цю цивілізацію безбожників, які в неділю їдуть на барбекю. Нас повезли на коньячний міні-завод, який 160 років належить одній і тій самій родині. Нас пригощали елітними сирами з молока буйволиць, видавали щоденно 1 літр бурґундського вина і частували баґетами на снідання. Франція ткала з нас казкових персонажів, які неждано-негадано опинилися у віртуальній реальності, де все було кращим і соняшнішим. І головне — тут жили реальні люди, з реальними проблемами і клопотами, з міським транспортом, який ходив згідно з електрон­ним таймером, усі ці люди мали дві ноги, дві руки, два ока, два вуха і одну голову. Ніхто не ставив машини на парковочні місця для неповносправних, люди самі творили такий реґламент, який покращував їхній світ. Доводилося себе щипати, щоб ненароком не звикнути.

Там я зрозумів, що бідні люди не мають права бути патріотами, тому що патріотизм — це завжди вдячність. Я не розумів, як патріотом може бути той, хто животіє. За що воно може бути вдячне країні? Який-такий стандарт воно готове захищати ціною власного життя? Французи любили свою Францію за те, що у Франції вони щасливі й захищені. Не були би щасливі й захищені — не любили б. Тоді я второпав, що патріотизм — це предметна й аргументована вдячність. Французи були з Францією на ти, без пієтету і пустопорожнього почту. Я зрозумів, що коли бідні, які не мають навіть чого втрачати, стають патріотами, — починається маячня. Я не хотів у неї повертатися — в країну, де найбільшими патріотами є ті, хто мали би проклясти свою країну. Я чітко бачив, що патріотами можуть бути лише ті, які мають за що дякувати своїй країні. І не просто за що — за власний добробут і власний комфорт. Французький легковій на березі Середземного моря продезінфікував і провітрив мою голову, звідки повипадали всі недолугі конструкції. Людиноподібна і багатостраждальна — такою я відчував свою країну здаля від неї. Я поволі ставав Юдою, який мав реалізувати напророчене, а мені ще навіть не було й 20. Хотілося бути творцем позитивних змін у країні, яка завжди годилася на менше зло. Я не знав як. Я не знав навіщо. Я знав, що затіяв гру в піжмурки. Прозріння коштувало мені 32 долари. Я ніколи не економив у таких питаннях.

Остаточно я повернувся назад, у рідну маячню, коли опинився в реанімації. Несподівано схопив апендицит. Нудило, температура. Приїхала швидка, вирішили госпіталізувати. Поїхали на бобіку в лікарню, було близько до опівночі. По радіо рипіла Буланова на общєпонятном, температура обіцяла рости. Приймальне відділення було дуже незадоволене, що мусить приймати пацієнта без виразно урґентних ознак. От якби когось із ДТП без двох кінцівок — оце сам раз. Послали на ультразвук. За хвилин 20 прийшов заспаний чоловік, достобіса незадоволений своєю присутністю на робочому місці.

— Де болить?

— Десь тут.

— Десь тут не приймається. Конкретно.

— Ну звідки я знаю? Воно віддає всюди.

— Боже, що за люди пішли?

Поводив апаратом, почав сварити чергову лікарку, що треба було в інфекційну везти, а не сюди. Нічого такого не знайшов.

— Ти, певно, не куриш і не п’єш?

— Не курю і не п’ю.

— Та я бачу. Шкода буде з такою печінкою помирати.

Це в них такий гумор. Черговий хірург, що забіг до ультразвукової кімнати, висловив претензію своєму колезі:

— Сьогодні від тебе взагалі нікого не надходило. Зміна закінчується, а в мене жодної операції. З чим я додому піду?