Остап Дроздов - №2

Я часто чув думку: все, що роз’єднує, — руйнує. Підшипники в моїй голові завжди крутилися не в той бік, тому я ніяк не міг збагнути цей нонсенс. Узагалі-то навпаки мало би бути: руйнує поєднання непоєднуваного, руйнує намагання перемішати кукіль і пшеницю, ідею й фобію. Коли ревний запал помножити на деморалізованих страхополохів, отримаємо стояння на місці. Це і є ціна об’єднання всіх із усіма. Хіба не є глупістю й самодурством скинути в один кошик гнилі й свіжозібрані овочі у сподіванні на те, що закони природи почнуть діяти навпаки? Де логіка? Якщо ти в кав’ярню, де пахне свіжозмеленою кавою, принесеш діжку з квашеною капустою, на завтра вся кав’ярня смердітиме квашенням. Гірше завжди заразніше, його треба тримати в формаліні, а не пришивати до здорового тіла.

Добровольця кілька разів запрошували на урочисті зібрання героїв — перестав ходити. Однорукі, одноногі каліки, без одного ока, з простреленими животами мало нагадують войовничих самураїв у камуфляжах, засмаглих, обвітрених. Із ними вже не фоткаються. Вони мовчки покульгали у свої приватні життя, сповнені героїчних спогадів. Кожен застрягає у чомусь своєму. Доброволець застряг у докладному аналізі концентрованого краю брунатних териконів. Стоячи на вершку одного такого, доброволець закарбував у пам’яті, що міряти світ по собі — дуже небезпечно.

— Стабільність, байдуже яка, не може бути основною вимогою людей, — думав він і помилявся.

Шипіння потривоженої гадюки я чув від людей, які ніколи не стояли на вершечку терикону і не планували там бути бодай раз у житті. У них немає нічого, крім переповненої шухляди мрій, відкладених на потім, на колись, на кращі часи, які ніколи не настануть. Я всі ці роки мучився в країні Сходу, розуміючи, що Схід ніколи не погодиться прожити навіть день у країні Заходу. Так нечесно, ну нечесно же ж, анґідріт твою перекись!

Якось я запитав 49-го Сепаратиста:

— Вам відомо, що поза очі ваша кличка — Сепаратист?

— А хто сказав, що сепаратист — це лайливе слово?

— Ну в нас ніби ж відомо, кого називають сепаратистами і що пропонують вставити їм і куди? Маєте домашнє завдання: наведіть аргументи позитивного сепаратизму.

Зачитую.

— У гірництві ніколи не отримають корисну руду — якщо її не сепарують від порожньої породи.

— У сільському господарстві ніколи не отримають добірної пшениці — якщо її не сепарують від лушпиння.

— Плазма крові в медицині, бензин у нафтопромисловості — це продукти сепарації біоматеріалів.

— Знежирене молоко отримується після сепарації білків і жирів?

— Якщо ви хочете бути кращими, чистішими, ціннішими і самодостатнішими — ви мусите пройти крізь сепарацію. Ви мусите відділятися, від’єднуватися, від­особлюватися від того, що тягне вас на дно, тримає на якорі чи забруднює. Якщо любиш — відпусти.

Залік отримав автоматом.

Утома, утома, утома... Єфросинія, перебуваючи в таборі для переміщених осіб, всепоглинаюче віддалася втомі. Чинити опір стало заважко, та й непотрібно. Взяти би праску і розгладити всі ці залежані нерівності, які принесли з собою «визволителі». Евакуація додому, де немає дому.

Її сестри, мабуть, уже стали червоними, як і вся країна. В будинку її дитинства, мабуть, висять портрети нових правителів, і паперові люди проводять прийом паперових людей у члени паперової партії. Томатні поля, мабуть, годують піврайону — зрештою, так завжди було. Туди повертатися колабораціоністка не буде. Хтось у таборі сказав, що там новий голод, а Єфросинія краще хай отут простягне ноги, ніж удруге пройде через зоологічне дно.

— Ти працювала на рейх. Ти неблагонадійна. Ти мусіла загинути, але не обслуговувати фашистів. Ти запроданка. Нам усе про тебе вже розказали. Шлюха.

Камілові поцілунки, обійми й інші банальності стали злочином проти країни. Його зараз, напевне, обіймає мама і частує свіжими пиріжками з капустою. А вона тут — обгаджена обгадженими. Евакуація додому, до двох куркульських могилок скраєчку цвинтаря, де замість розп’ять — п’ятикутні зірки. На них теж навчилися славно розпинати.

Війна закінчилася лише тут, на німецькій землі, де до Єфросинії добре ставилися. Війни вона так і не бачила. Над її головою патрони не літали і динаміти не вибухали. Відрізок часу, який у школах через тире вивчатимуть як роки війни, для Єфросинії був роками світлого кохання до чеха. Цікаво, чи дісталася фрау до Параґваю? Відмова їхати з нею була свідомим вибором, а коли вибору немає — саме тоді проявляється вражаюча чистота розуму.