Остап Дроздов - №2

— Я тебе ненавиджу, чуєш? Я тебе ненавиджу! Проклинаю кожну твою п’ядь! Нехай земля розверзеться під тобою, нікчемою!

Країна не почула цього щирого чортихання. Країна ніколи не чує правди про себе. Єфросинію запротоколювали, як колись Янтарку, і наказали збиратися. Вона назад повертається ув’язненою.

Каміл постарів на десятиріччя. Обличчя загострилося, як вушко голки. Він був безсилий. Він сидів на ослінчику так само, як того дня, коли Єфросинія смачно поцілувала його у зібрані бантиком губи. Але тоді то була прострація щастя. Зараз же чужа країна забирає його кохання собі на поталу.

— Я тебе ненавиджу, чуєш? Я тебе ненавиджу! Проклинаю кожну твою п’ядь! Нехай земля розверзеться під тобою, нікчемою!

Країна виносила останні меблі з будинку фрау. Навіть пательні з фаянсовими горнятками. Каміл не міг збагнути, яким чином ця бузувірська країна могла народити таку Єфросинію, яким чином в резервації малодушності міг узятися такий дух, як у Єфросинії. Країна знову взяла її в полон, причепила на ланцюг і копнула в живіт. Кинути б кілька слів кпини навздогін — та немає вух, здатних чути ще щось, окрім воркотання власного кишківника. Що ж це за країна така? Що це за реінкарнація іга, варварів, вандалів? Не донось свою правду, не доводь її очевидність, не трать кисню, не шарпайся. Продайся.

Єфросинія знову опинилася у цейтноті без вибору. Кожен підданий СССР зобов’язаний повернутися назад. І це не Параґвай. Коли країна каже: «Ми всі, як один», — то вона залишає лише себе одну. Каміла теж кудись забрали — а вона ж заради нього відмовила фрау. Після «колабораціоніст» вона дізналася ще одне нове слово — репатріація.

— Працювала на німців, так? Працювала на рейх? Сука. Навіть не думай тут лишитися. Усіх твоїх перестріляємо, затямила? Ти під ковпаком. Марш назад до стійла!

Країна вміла говорити переконливо, не завертаючи слова в старі газети. Каміл теж мав пережити репатріацію — хоча в його випадку все простіше. Репатріація проти репатріації — ось так іноді роздирається кохання по центральному шві.

Щастя — протерміноване. Любов завмерла опів на відчай.

Утома й апатія жити далі. Сенси втрачали сенс. Різні країни, різні компасні стрілки. Їм не дадуть бути разом. Їх розведуть різними лініями неперетину. Їх прискорять у взаємопротилежних керунках. Так постановила країна. Вони не помруть, але вони й не житимуть.

— Коли у мене буде синочок, я бачитиму в ньому лише тебе. Він бігатиме босим по твоїх слідах, ловитиме рибу і затулятиметься від яскравого сонця. Я принесу йому панамку і скажу, що ти там про нього дбаєш. Він запитає: «Де?» — а я покажу рукою на сиві горизонти і придумаю казку: «Жили-були два дерева. Усі думали, що вони ростуть до неба, та насправді вони вростали в землю, все глибше й розлогіше. І коли прийшов лихий час лихих людей, які прийшли рубати й викорчовувати, дерева не злякалися, бо встигли міцно прорости. Лихі люди зруйнували молоді стовбури, поламали всі гілляки і пішли, сміючись. Усі гадали, що дерева померли. Вони й самі так гадали. Та раптом виявили, що їхнього коріння є набагато більше від тієї частини, що над землею. Їхнє коріння так переплелося, що ніхто вже не знав, де чиє. Ніхто на землі цього не бачив, але два дерева це знали. Вони продовжували бути деревами». Мій син вислухає і обернеться обличчям до сивих горизонтів. Він бачитиме там, удалині, одні дерева. Дерева. Лише дерева. Я виживу. Вдруге, вдесяте, всоте я виживу. Знай це.

У них не було перонів і прощальних записок. У них не було хапких обіймів і останнього вдихання запаху волосся. Між ними тріпотіла порожнеча, що збиралася в довгу гастроль. Усе скінчилось.

Дуже скоро між ними стане дошкульна тиснява високовольтних залізних завіс. Мойри їхніх доль здохнуть від поліартриту. Неможливо вбити того, кому битви сняться, а їм уже нічого не снитиметься. Лише ті погідні дні, коли вони могли відчувати один одного радаром. Сіллю кам’яною пересипати б себе, аби законсервувати цей щасливий спомин.

Не йди, не самознищуйся, лікуй однією чайною ложкою на ніч, не зникай, молю, не зникай, благаю, на колінах клянчу, заклинаю, не зникай...

Кожне дерево перейде або в гниль, або в дим.

Із теплиці викинули на люту стужу — так почуваються мої студенти, коли опиняються тет-а-тет із країною. У них фобія перед своїми сумнівами. Живуть на зйомних помешканнях, роблять селфі на тлі порепаної урбаністики, і що порепаніша вона, то естетичніша. Задмухують кольорові свічки на торті і п’ють із горла за мир. Очищують своє сумління влучними твітами і кількістю репостів розгойдують оптимізм, у який самі не вірять. Пантеїстично вірять, що Творець присутній навіть у кулях калібру 9 мм. Мої студенти ще не знають, як послати свою країну, підбирають букви, хоча знають їхню кількість і кожну з трьох букв.