Остап Дроздов - №2

— Ти станеш утікачкою, а не жертвою. Вони дуже хороші люди, та вони потрапили не в той колір. Розумієш? Не в той колір. Твоя країна тобі цього не вибачить. Навіть якщо у тебе все й вийде, у твоїй країні лишилася твоя рідня, і їй буде непереливки. Їх змусять сповна розплатитися за твоє рішення. Розумієш? У вас там немає окремих людей. У вас усі пов’язані. Розумієш?

Єфросинія не розуміла, відмовлялася розуміти. Як це — немає окремих людей? Невже вона не може відповідати лише за себе? Невже її шевським клеєм приєднали до краю паперових людей, і це вже назавжди? Її сестри десь там, далеко, листів вона не писала й не отримувала. Янтарки вже давно, мабуть, немає, нічийні корови помирають набагато швидше. От що вона хотіла б відвідати — могили батьків. Чи доглянуті вони, чи ростуть на них братчики й шавлія, чи поміняли там таблички?

Для фрау все скінчено. До «визволення» лишилися лічені дні, вона таємним маршрутом виїде першою, а чоловік приєднається згодом. Єфросинія ковтала сльози. Тут вона не відчувала одновимірного поділу на «свій» і «ворог». Тут вона просто жила, служила, працювала і кохала. Решту ost-ів якісь ненормальні. Вони злорадіють, аж потирають руки. Невдячні істоти. Їх би в копальню або на автозавод, перепрофільований на випуск військової техніки, — отоді б оцінили. Єфросинії навіть було трішки соромно за своїх «колег», які щиро бажають фрау смерті, ніби це вона власноруч запихала їх у товарняки.

— Фрау, заждіть-но!

— Що.

— Ви не ображаєтесь, що я з вами не поїду?

— Ну що ти, Єфросиніє! Я ж усе розумію.

— Я пам’ятатиму вас...

Плачуть. Обоє. Фрау ховає сльози за вуаллю, Єфросинія не ховає. Плачуть. Час, проведений тут, для Єфросинії буде на другому місці за щасливістю після дитинства, проведеного біля тата й мами на томатній плантації. Услід за автом пролунали улюлюкання і свист. Люди різні, і кожного треба зрозуміти. Вони тут насильно, вони мають куди вертатися, в них будинку ніхто не забирав під сільраду, вони нічого свого ніколи й не мали — чого б їм прикипати до місця свого примусового остарбайтерства. А Єфросинія не була тут примусово, сама записалася. І не шкодує. Бо вертатися немає куди. Немає її подвір’я, немає батькових ланів, немає стаєнь, реманенту й інвентарю. Є лише дві могилки, два куркульські горбочки десь скраєчку цвинтаря, ніби для оглашенних. Є косі погляди колгоспних односельчан. Вона тепер — колабораціоніст. Вона з ворогами. Вона — ворог.

Каміл не знав, що сказати. Його міні-світ, писаний вінтажним курсивом, почав розлазитися на очах. Фрау поїхала, зоставивши за собою куряву невідомості. Що буде далі? Єфросинія плаче, намагаючись придобритися до цієї самої невідомості. Союзні війська уже фактично стукають у вхідні ворота.

— Що тепер буде з нами? — голос Єфросинії тремтів, вона мняла свій фартушок і ні на чому не могла зосередити погляд.

— Їдь зі мною.

— Куди?

— До Чехії. Я тебе кличу до себе.

— Але ж я — ost. Ти бачиш цю нашивку? І ти ost. Куди?

Із таких, як Єфросинія і Каміл, формують табір переміщених осіб і силоміць повертають на батьківщину. Єфросинія ніколи не уявила би, що на батьківщину когось можна повертати силоміць. Силоміць на батьківщину? На батьківщину не запроторюють. Батьківщиною не лякають. Батьківщина не може бути покаранням. Краще б її узагалі не було...

Каміл хаотично намацував бодай якісь пристойні розв’язки для цього тугого вузла, але все вирішила червона країна. Вона завжди все вирішує, навчена відсутністю людини.

— Кожен підданий СССР зобов’язаний повернутися назад. Зобов’язаний!!!

Єфросинія одразу впізнала тих, хто прийшов за нею. Як же ж вона відвикла! Вона тільки-но почала забувати цей шерех паперу! На німецьке помістя ступила нога паперових людей. Стало страшно, жагуче страшно від цієї дивакуватої трансформації німецького помістя, яким заправляла фрау і ґерр. Тепер воно перетворилося на здобич мародерів. Паперова голота чвиркала консервами, жирними пальцями виїдала варення з журавлини, бруднющими чоботами топталася по ясеновому паркеті, який Єфросинія так педантично натирала, і маніякальним поглядом роздягала кожну особу жіночої статі. Єфросинія втікала сюди саме від цього — від біснуватої орди, що ковтає людей і не закусує. Вона відчула льодовитий подих дежавю, все це було вже, за п’ятьма горизонтами звідси, в час, що скапував сечею з сандалів. Вона почала молитися, адоративно і моторно, рубано вимовляючи кожен склад, утовкмачуючи їх у небесну твердиню, геть шизофренічну. Небо мовчало. Небо завжди мовчить, коли говорять великі країни.