Остап Дроздов - №2

— Моя країна вас ніколи не зрозуміє, — говорив я з трибуни. — Моя країна вам заздрить. І ви це знаєте. Моя країна вам докоряє. І ви це теж знаєте. Моя країна виставляє перед вами довжелезний список вимог, і він іноді просто вражає. Виявляється, діаспора, яка за тридев’ять земель, має за руку приводити інвесторів, будувати заводи, самотужки створювати робочі місця, офіційно працевлаштовувати за кордоном усіх охочих виїхати, кожному зробити леґітимацію у своїх країнах, дати безвідсотковий кредит на початок власної справи в сонячній Каліфорнійщині, фінансувати українське мистецтво й культуру, ганьбити злочинну владу на кожному куті в Чікаґо, Торонто й Буенос-Айресі. А у вільний від роботи час учинити ще з добрий десяток добрих діл для тих, хто їх тихо ненавидить і відкрито заздрить. Хіба не так?

Середнього віку діаспоряни кивають головами, старші напружились, а їхні онуки почали усміхатися.

— Ви — громадяни інших держав, і нашими справами хочете — займаєтеся, не хочете — ні. Основне завдання будь-якої діаспори у світі — ретельно зберігати і підтримувати свою ідентичність на чужині, в умовах стрімкої асиміляції. Уся суть функціонування будь-яких діаспор — це робота над собою. Зберегти себе, розвивати себе, примножувати себе. Себе і тільки себе. Ваше завдання — зберігати свою ідентичність у тих країнах, які стали для вас рідними і які ви маєте захищати. Ви нікому нічого не зобов’язані, чуєте? Прямий зв’язок з історичною батьківщиною — річ дуже суб’єктивна і факультативна. Це зовсім не ваш обов’язок. Це радше право, звичка, етикет. Достатньо просто знати, звідки походять твої предки. Цього досить, це нічого не передбачає. І вам нічого соромитися своєї іноземності. Моя країна, звісно, вам ніколи цього не пробачить, та це її проблема. Ви вже не наші. Ви назавжди висмикнуті з нашої системи координат. Ви бачите лише поверхню процесів. Вимагати від вас повноправної участі в житті моєї країни — це те саме, що котів привчати до стадного способу життя. Ви маєте смакувати свою діаспорність.

— Цікавий термін... — уголос подумав хтось із присутніх.

— Дарую. У моєму розумінні діаспорність — це усвідомлення того, що українець — це твоя вторинна, третинна, четвертинна ідентичність. Того, що українець — це не головна і не перша твоя ознака. Зараз я скажу річ, яку хтось сприйме за крамолу, можна?

— Можна! — голоси онуків, старші принишкли.

— Я постійно зауважую, що діаспоряни дуже напоказ, дуже знарошна підкреслюють свою неукраїнськість. Українська ідентичність для вас — такий собі бонус, яскравий штришок до домінантної канадійськості, американськості, арґентинськості тощо. Ви наче хизуєтеся, що крім усього іншого, у вас є «український пунктик», який робить вас цікавими особистостями в тих країнах, де є велика повага до всіляких проявів особистості. Знаю одного товариша, який 10 років тому вперше виїхав з України, а вже через 2 роки повернувся на вакації з таким ді я спорним акцентом, що я обалдів, а довоєнні еміґранти перевернулися в труні. Славнозвісна (а як на мій ґуст — потворна) мова «скрипниківки» зразка 20-х років ХХ сторіччя — ще один яскравий прояв діаспорності. Зізнайтеся, вам же ж украй важливо культивувати свою лінгвістичну відмінність від сучасних українців. Усі ці «бльоки, кляси, два тижні тому взад, етери, спосібності, визвуки, згодження» — це ж не є данина праматеринській мові. Це — послідовне творення самодостатньої діаспорної лінгвопрактики, мета якої — не бути сучасною українською. Ви легко вчите англійську, російську, китайську, португальсь­ку — але, слухаючи сучасне українське телебачення і читаючи сучасний український інтернет, ви принципово не опановуєте сучасну українську мову. І навіть ваші діти, народжені за кордоном уже в 2000-ні роки, усе одно смакуватимуть скрипниківку. Потім виросте цей фільозоф, на літакови прилине до України і в склепі буде шукав свинячі скурки для студенини, як прабабця заповідала . Хіба ні?

Біляве чудо з-під Сіднею ні разу не бувало на історичній батьківщині, тому сміється найщиріше.

— Наостанок скажу ще таке. Їдучи сюди, я мучив себе питанням, чим для вас є моя країна. Зараз я спробую зімпровізувати, а ви мене підкоригуєте. Швидше за все, моя країна для вас є вічною невиліковною проблемою. Ви підсвідомо втішені тим, що наші справи аж такі кепські. Невиліковна, проблемна моя країна — це ідеальне тло, на якому всі ви цінуєте свою влаштованість і успішність. Хай Бог простить, але багата, заможна, прогресивна, сильна моя країна засмутила би багатьох із вас, хто час від часу прилітає переконатися, що тут усе, як завше, зле. Кепська моя країна робить вас щасливими в ваших країнах. Ще ніхто не скасовував правила, що все пізнається в порівнянні. Діаспорність міцно підживлюється крахом моєї країни. Ви щодня отримуєте докази свого щастя жити там, де ви живете зараз. І сприймаєте ви мою країну як екзотику. Поїздку в країну свого походження можна прирівняти до поїздки на екзотичні острови Мікронезії. Вам не по музеях і рестораціях варто ходити, а пірнути в місцеве повсякдення. І ви переконаєтеся, що навіть двох тижнів тут не протягнули б. Моя країна для вас є заповідником культурних шоків. За це ви й любите мою країну — цю яскраву головоломку, яка ніколи не стане з голови на ноги. Те, що для нас є сірими буднями, для вас — довгоочікуваною відпусткою, нагодою скуштувати дещицю третього світу, познайомитися з психологічно і ментально незрозумілою реальністю, шансом здобути нові враження. До чого це я? Любіть мою країну — але не ставайте нею. Будьте діаспорою. Будьте іноземцями, які нічого нам не винні. Ну і welcome!