Остап Дроздов - №2

— Я не моногам. Я усвідомлюю, що не можу бути вірним у класичному розумінні — до гробу. Але кохати я не можу нікого, крім людини, яку пообіцяв зробити щасливою, — так Manolo думав раніше. Раніше.

Аж тут він уперше відчув, як це солодко й наркотично — закохуватися паралельно. Ти ніби розсуваєш контури своєї душі на ще одну людину — і почуваєшся ширшим, наповненішим, обдарованішим. Ти підсідаєш на голку самолюбування від того, що здатен кохати ще когось. Manolo заціпило від спроможності мати два рівноцінні почуття, які не конфліктують між собою, а лишень посилюють один одного. Ця взаємна стимуляція розпалювала одночасно обидва почуття, і таких могутніх крил за хребтом Manolo ще ніколи не відчував. Його розпирало від почуттів, а вони ж бо — найпрекрасніші і найсвітліші. Manolo закохався. Не вдруге. Закохався ЩЕ.

Це не самодурство, не лінощі присікти зраду, не лицедійство — ні, це найміцніше усвідомлення широти своєї душі. В нього з’явилися дві непронумеровані й рівнозначні людини, і від цього дуплетного пострілу його вже ніщо не врятує. Хіба що одне з почуттів доведеться обрізати, купірувати, як хвіст ротвейлера. Це й називається вірність — убивство потенційного почуття, запорука не скотитися до скотства. Manolo буде каятися. Каятися буде. Хоча знає: кожне каяття передує новому злочину. Кожне. Тому він завбачливо волів не каятися.

— Молю тебе, не пробачай мене. Мене не можна пробачити.

Його пробачили. І цим розстріляли. Пробачений зрадник — немає нічого гидкішого. В їхньому милому помешканні хотілося завішати чорним сукном усі дзеркала, щоб Manolo себе не бачив. Акт милості над ним перетворив Manolo навіть не на плінтус — на нульовий цикл. Він був приречений жити з цілковитим усвідомленням своєї нікчемності. Кожний прожитий день із людиною, яка стоїть на п’єдесталі святості і благородства, дарував Manolo каральне усвідомлення його підлості. Краще б уже вигнати з тріском, викинути через балкон увесь гардероб, надавати стусанів і епатажно ридати вслід — але не це прощення, не цей кенозис, не ця достойність, яка на антитезі докорятиме до кінця днів. За те, що не відмовив собі в почуттях. Його покарали розумінням. Йому продемонстрували, що існує така висота, яка йому, гусениці баштанній, навіть не снилася.

Проявлене розуміння карає набагато сильніше, ніж жест помсти. Тому що ти стаєш об’єктом добра. А це зобов’язує навіть більше, ніж нотаріально завірена присяга. Manolo надколов свою любов, прострелив їй легені. Його любов, сім’я, провина чаїлася в кріслі, яке вони купили на річницю їхніх стосунків, — і все розуміла. Ро-зу-мі-ла. Це жахливо, тому що високо.

— Ні, за мене не треба боротись, я ж не приз на авторалі. Я нуль, а нулі доречні лише на банкнотах. Так і житиму — пробачений зрадник із накипом пекучої провини за те, що здатен закохуватися ЩЕ.

Я не буду твоїм № 2. Невралгією стріляли ці слова по всьому тілу. Ніхто ні з ким не конкурував — Manolo сам із собою конкурував за право мати свою відчайдушну, осатанілу драму. Він засвоїв цей урок. І тому пішов із сім’ї. Пробачений зрадник — немає нічого гидкішого.

А Roma була з тих, хто ніколи не зазіхає на чиюсь свободу. На дисплеї її натури кольорово мигала повага до кожного, хто візьме її в руки. Недолюблена, недохвалена, недоніжена, вона навчилася проявляти таку гнучкість, що здатна була на оптоволоконному рівні прийняти форму іншої людини з усіма її виступами і випадами. Вона, як павучиця, навчилася чекати біля павутинки, допоки хтось не влипне. Вона ніколи ні на кого не полювала — лише чекала, поступово й невблаганно заростаючи павутинням, уже не липким.

У її країні жінки здебільшого є хатніми рабинями й шеф-кухарями, і їх рідко запитують про щастя. Особливо тих, хто на безіменному носить обручку — цей мовчазний знак автоматичного щастя, якого вже не треба підтримувати. Roma робила помилку за помилкою, намагаючись загальне розуміння жіночого щастя приміряти до себе. Норов гнув її в дугу, і вона врешті втомилася бути скрюченою. Щастя стало поняттям абстрактним і недотяжним, платонічним. Вона почала погоджуватися не любити — лиш би її хтось полюбив, пригорнув. Свою потребу палко кохати вона забанила на місяць–другий–п’ятий. Вона стала реципієнтом чужої уваги, орієнтуючись на чиєсь зелене світло. В її країні жінка може кохати лише раз. Якщо більше — шльондра. А вік потрошки брав її за горлянку і задмухував її свічу. Країна, яка саму себе називала багатостраждальною, могла сіяти відомо що.