Остап Дроздов - №2

Єфросинія працюватиме на танковому заводі, спокутуючи свою провину перед країною. Та найперше — вона закохуватиметься в місто кондиції al dente. Паперові люди, ці живучі таргани, добралися й сюди, проте їхня концентрація ще не така задушлива, терпіти можна. Точніше, лікуватися самим містом, яке досі носить шляхетного капелюха і цінує оперне мистецтво мовою оригіналу. Для Єфросинії, яка завше конфліктувала з папером, її нове місто стало живим бестіарієм — книгою зоологічних оповідок із повчальною метою. Нові мешканці цього величавого і надбитого міста більше скидалися на залітних птахів, що прагнули перезимувати поближче до термоджерел. Випадкові люди в місті, де історія лущилася просто під ноги.

Бестіарій типажів вражав міфологічністю. Трамвайними вуличками проходжувалися мантікори, що мали тулуб лева і людське обличчя, в них були три ряди гострих ікол, якими вони пожирали інших людей; мантікори жили в норах і могли перемогти будь-кого, крім царя звірів лева. Левів у місті Лева катрупили всіма доступними способами — висилками, репресіями й анонімками мантікор. Левів стало без краю мало, вони втратили свій рідний край, і край утратив їх також; їхні пишні гриви висіли потріпаним ганчір’ям, леви поволі привчалися ховати ознаки своєї левості, перетворюючись у кішок драних, та Єфросинія мала напрацьоване око на людей могутньої породи, як би майстерно вони не затесувалися поміж карликів. Вона бачила ці полум’яні очі, що вдиралися в пейзаж погаслих, бачила ці розправлені груди, що несли на собі мільйон опущених, і на душі ставало тепло і спокійно: не все ще втрачено.

Левам протистояли не лише мантікори, а й двороги — вони були грубезними, бо живилися терплячими приборканими чоловіками, а таких була абсолютна більшість, тож поживи у дворогів було вдосталь. Жили тут амфісбени, рухаючись в обидвох напрямках, бо мали дві голови: одну на тулубі, а другу на хвості, вони дивилися одразу в обидва боки і могли рухатися хвостом уперед, в амфісбен світилися очі, біля них топився сніг. Було багато очокочі — рудих і горбатих напівкозлів. Були змієволосі, собакоголові, крилаті й напівгібридні — місто стало прихистком різноманітних химер і василісків, які матеріалізовували антропоморфну міфологію в місті, від якого за 70 кілометрів на захід починався інший світ, заборонений для паперових людей. Уява Єфросинії допомагала розпізнавати в людях справжні суті, замасковані й приспущені. Усе людське потворство крикливо дисонувало з містом, яке звикло боротися навіть тоді, коли вже нема проти кого боротися і нема заради кого. Місто пручалося і мімікрувало в намаганнях самовберегтися, але кількість переважила якість. Проклятуща кількість, кількісно кількісніша. Кількості завжди більше.

Єфросинія теж була прибульцем у цьому місті, проте його принишклий дух одразу відчула, як свій. Вона теж принишклою сюди прибула. Вона зауважила, що інтеліґенцією стали ті, хто затято мовчав. Мовчання раптом стало ознакою обраності, ознакою приналежності до верховного знання про щось більше. Мовчання стало ознакою глибини. Лев’яче мовчання дуже лякало мантікор і амфісбен. Не рик, не рев — мовчання левів було непередавано загрозливим. Єфросинія попри всю свою експресивність теж уміла загрозливо мовчати. Місто, що ніяк не здавалося, навчилося мовчати в унісон із тисячами приватних мовчань. Єфросинія з танкового заводу долучилася до полчища лев’ячих мовчанок, хоча ніколи не асоціювала себе з цим тотемним звіром сильних. Судома несказаного билася в губах — Єфросинія не хотіла нічого розказувати про себе так само, як і місто воліло вимовчати всю свою зґвалтовану історію.

— Чому без чоловіка?

— Ну мало чому!

— Чому звідти?

— Ну всяке буває в житті!

— Чому сюди?

— О-о-о, а це тому, що ваше місто прекрасне, щиро кажу вам...

Тут, у Львові, Єфросинія почала відроджувати в собі буржуйку, куркульку — такий ефект мало місто на ту, яка завжди випадала з обойми. Перші місяці вона ночувала прямо на території танкового заводу. На збитих ящиках, поверх яких — ватяні матраци, дещо згрудковані, але якщо вибрати вдалу позу, то ще навіть дуже. Прохідна заводу стала для Єфросинії тимчасовою константою. Щовечора, влягаючись на території режимного об’єкта, вона скликала верховну раду спогадів, мрій, депресивних і оптимістичних помислів, уявлянь себе в новому часі, кращому і зорянішому.

Не маючи у Львові нічого, крім місця праці й нічліжки, Єфросинія все одно почувалася господинею ситуації. Відсутність майна, нерухомості і великих планів на майбутнє позбавляла ризиків, а цей стан — відсутність ризиків — вимагав по-ящірячому відкидати хвости й оцінювати життя не за накладом, а за змістом. І втупившись у стелю, на якій розпливчастими еліпсами пропливали відблиски автомобільних фар із вулиці, Єфросинія дійшла висновку, що зуміє нажити свій новий статок навіть в умовах соціалістичної турботи про громадянина. У ній прокинувся азарт накопичувачки благ, вона почала лікувати корозію амбіцій, і в жодному іншому місті це не сталося би так швидко. Єфросинія полюбила себе у Львові і Львів у собі. Інколи навіть вагалася, чи не є вона містом.