Остап Дроздов - №2

Намагання будь-кому будь-чим будь-коли дорікнути Єфросинії зійдуть нанівець, тому що Клавдія стане її виправданням, кучерявим виправданням із вольовим підборіддям. Країна хай запасається попкорном, адже боротьба за свою правоту ще навіть не починалася. На їхнє світло ще навіть не починали злітатися москіти. Цих двох ще ніхто навіть не починав дзьобати. Їхня безпека полягає в тому, щоб бути удвох. Єфросинія готується стати професійним перемовником між своєю Клавдією і цілим світом, інколи чужим, інколи ріднющим. Вона мусить їх порозуміти між собою, бо дитину чекають випитування й уточнення, а її чекає спостережливе очікування того часу, коли можна буде озвучити правду. І розповісти притчу про два дерева, переплетені корінням попід землею. Буде це не скоро — атож, у них іще є час для безвідповідальності й безтурботності. І не треба гнати коней. Ще є час. Злива — це завжди вдосталь часу.

— Ти не можеш отак перебиватися.

Наявність дитини на руках додає прав. На цьому базується перевага материнства над усіма іншими статусами. Єфросинія з маленькою Клавдією вже не може тулитися по тимчасових цоколях. Розчинитися у втіхах неможливо, а ось у нестачах — цілком. Єфросинія — майже іноземка для цього міста, тому що здалеку і тому що дітей тут ніґди не називали ні Єфросиніями, ні Клавдіями. Завідувачка кадрами на танковому заводі перейнялася історією Єфросинії й наказала по обіді зайти до неї.

— Наш завод є в вертикалі оборонпрому, і ми маємо броню на помешкання. Я буду клопотати, щоб тобі пробили однокімнатку. Ти цього не бійся. У нас багато житла звільнилося у Львові, багато виїхало, ну ти розумієш...

Зі змішаними почуттями Єфросинія покинула кабінет кадровички. Ніби й стрибати треба від радості, що нарешті в неї буде свій куток, та з іншого боку вона подумки перелинула до свого приазовського будинку, який також вони свого часу «звільнили» для інших потреб. Там зараз сільрада засідає в кирзових чоботах, і такими ж чоботами вона, розкуркулена остарбайтерка, ступить у помешкання когось із тих, хто «звільнив» місце — для неї, виходить.

— І не думай носом крутити. В мене черга стоїть на те, що я сама тобі пропоную, — немов випереджуючи Єфросинин хід думок, завідувачка кадрами сказала вже майже на порозі.

Ключі від раю є лише в ключника. Єфросинія мусить погодитися, хоча внутрішньо щось таки шкребе її, щось приспускає її прапор. Завтра вона вже може спати на своєму (своєму?) ліжку й колисати малечу не на руках, а поруч зі собою. Завтра вона ввійде в кимось нагрітий простір, і, мабуть, він буде передчасно посивілим. І, можливо, плач малої Клавдії буде блідим римейком надривного плачу незнайомої й набагато дорослішої людини, яка колись гріла ці стіни. На неї, не виключено, дивитиметься здивована мордочка радіоприймача — і не впізнаватиме.

Єфросинія не має шансу на вертіння носом, вона розуміє, що живе в час, коли твоє місце дуже легко займе хтось інший, менш дотошний і самокритичний. Узагалі-то твоє місце — це велика гіпербола в країні, де на той час навіть не було кличного відмінку. Біснуватий натовп охочих зайняти твоє місце чатував усюди: під туалетами, під кабінетами, під під’їздами, під поліклініками і навіть під кладовищами. Твоє місце мусило мати печатку й бути офіційно завіреним, інакше твоє місце миттю перетворювалося в порожнє. Країна мільйонів порожніх місць навчала до скону триматися за своє місце, навіть якщо воно не твоє. Паспортизовані нулі ставали Кимось за рахунок своєї кількісної переваги в країні, де навіть віра була статистично обрахована. Їх було більше — кількісно більших людей, які на десятиріччя вперед установлювали певну планку плінтусної посередності, до якої міг скотитися кожен охочий. В Єфросинії завтра тяжкий день.

Довгий ключ золотавого кольору не зразу пенетрував серцевину. Брязкання ключів, зривання пломби і присутність на сходовій клітці представників житлової адміністрації загнало сусідів під дивани, якщо не далі. Боятися зовнішніх звуків стало безумовним рефлексом у країні кухонних героїв. З енного разу двері таки піддалися, і з помешкання виповзла застояність. В обличчя Єфросинії війнуло нове життя. Чужі життя завжди виглядають новими. Переступити цей поріг означає присвоїти собі чужий реквієм.

— Не можу сказати, що я живу на дні. Я живу серед дна.

З такою гадкою Єфросинія звикала до епохи присвоєнь. Тепер вона — одна з тих, кого життя жбурнуло на чуже ліжко з чужими вм’ятинами. Стіл був застелений грубою цератою. Вона ще досі зберігає брудне кружальце від горнятка, з якого протікав чай. Такий же чорний, як і день, зафіксований у відбиткові чорного чаю на грубій цераті. Мухи, ласі до покинутості, зібралися навколо світильника, плафон якого слугував ще й могильником для мухоподібних. На стикові стіни й стелі замріяно колихалася павутинка, ще зовсім свіжа. Шафи на своєму нагрітому місці, навіть деякі речі в них — витирачки, фартухи, окремі предмети одягу, серветки, півлітрова банка цукру, розсунутого по стінках скла, всі меблі, поторочений на краях килимок, тазики, миски і подарунковий сервіз, ще не розпакований і, помітно, невживаний. Усі ці речі з відбитками чужих пальців заклинали не торкатися їх, не затирати пам’ять, поспіхом виштовхану за двері. Свідки чужих потрясінь, ці речі вже морально готувалися до вічного спочинку й аж ніяк не прораховували нового служіння ще комусь. Гучні звуки відмикання замка двістіголосо здригали їхню ідилію анабіозу. З режиму автопілоту виходити дуже неприємно. Дуже неприємно було речам, які прийняли гостей-господарів. Та найнеприємніше було Єфросинії, яка відчула себе присвоювачкою. Паперовою людиною.