Остап Дроздов - №2

— Ідіотка! — скаже завідувачка кадрами на танковому заводі.

— Мамо, я тебе люблю! Я так тебе люблю! — скаже Клавдія, коли виросте і почує цю історію.

Собачий холод. Manolo до такого не звик. Вітри на летовищі зривали залишки волосся. Вітер, здавалося, аж завивав хоралами, де диспетчери мали своє соло на цій заасфальтованій гладкості. Їхні гучномовні повідомлення губилися десь на півдистанції, та насправді їх і не треба було слухати, адже це була технічна перекличка техперсоналу аеропорту, і в пасажирське вухо вона не мала потрапляти. Завмирання серця, коли вантажники твою валізу жбурляють, як тіло в морзі, таксі, темінь за шибою, готель з англомовним рецепшеном, білі дерев’яні двері з патиною і Roma, яка втомлено бухнулась на ідеально заправлене бузковим покривалом ліжко.

Країна мерехтіла за вікном вивісками цукерень і кнайп, запрошуючи тратити свої гроші на гастрономію. Дешево їсти і пити — таку славу серед іноземних туристів знайшла країна, яка самозакохано думає, що людина, яка об’їздила Парижі, Праги, Будапешти і Флоренції, зацінить місцеву архітектуру. Вона гарна, Manolo не оскаржує цього — просто тут направду можна дешево поїсти і попити, тут культивуються частування й посиденьки за столом, і це незаперечний пріоритет для всіх охочих відвідати це славне місто наприкінці Європи. Дешево поїсти і випити Manolo може на своїй любій Сардинії, а сюди він приїхав за іншим. Авторське пиво не замінить ховрашиного рознюхування, яким Manolo хоче тут зайнятися буквально завтра.

До ванни Roma пішла першою , доручивши Manolo розпакувати валізу, де найнеобхідніше й гігієнне. Одноразові капці тут дають — уже добре, сардинець повезе їх назад. У нього такий закидон — привозити з чужих готелів одноразові капці, які він потім видає своїм одноразовим гостям.

— Давай вип’ємо чогось міцного. Джину, наприклад. Підемо купимо.

— Мушу тебе розчарувати, дорогенький. Тут люди ведуть здоровий і набожний спосіб життя. Уже пізно — продаж алкоголю в нічний час заборонено.

— Не зрозумів.

— Ти не можеш купити алкоголь з 22 вечора по 10 ранку.

— Жартуєш.

— Правду кажу. Мораль — понад усе. І здоров’я нації.

— Але ж я дорослий! Це ж дітям не можна. Я — дорослий.

— Тим паче. Заборонено. Вночі треба спати.

— Прямо як в ісламі. Ви точно християни?

Стріли, які летять не в той бік; заборони, адресовані не тим; контроль, здійснюваний вибірково на тлі тотальної безконтрольності — ще багато що Manolo доведеться перетравити з мозком сторчголов. Roma сміється, аж заходиться, її потішає невинна безпомічність логіки. Manolo й собі починає підсміхуватися, адже й справді дивним виглядає бажання випити склянку джину такої пізньої години.

— Завтра я до мами. А ти собі давай якось раду сам.

— Мужу привіт. Ахахах!

— А от візьму і перекажу! Якщо похорону в нього не буде...

— Ахахах!

— Не шкодуєш, що приїхав? — швидка переміна інтонації.

— Ще не знаю. Завтра скажу.

— Завтра я до мами, дурнику.

— Тоді післязавтра.

— Я тобі потелефоную.

— Ти моя одаліска! — Manolo, очевидно, мав великі плани на ніч, бо почав загравати.

— Ти що, чокнувся? Перестань! Ану перестань! У мене лоскоти. Аааа! Лоскоти!! Аааа!

Офіційний чоловік, дяк церковний, зараз хропе немилосердно і спить у рейтузах із немитими ногами.

— Мені це треба перепостити! Це просто супер! — Ромин син натішитися не може з фейсбучного мотиватора.

— Прочитай мені вголос, — голос із ліжка.

— Ти не зрозумієш, тут гра слів. Для цього треба знати мову. Є люди трьох видів: яких видів, яких не видів і яких ніколи би-м не видів... Дотепно, правда?

Ромин син вирішив завести пса. Він знає, що дуже скоро його помешкання вибухне одинокістю, тому він збирається поїхати у псячий притулок вибирати собі чотирилапого. Біляве чудо буде за порадника.

Коли вони туди приїхали, то втратили мову. Пост­апокаліптизм у неокультуреному вигляді, царство зойків, що затерпали під шифером кожної буди-вольєра.

— Вибирайте! — гостинна пані, якій треба прижиттєвий пам’ятник освятити за те, що своїм коштом піклується про псів-безхатьків, запрошує відвідувачів на лисе подвір’я з запахом бліх.

В очі заглядають темні оченята-бусинки з під мохнатих кудлів. І дивляться, свердлять докірливо. У Роминого сина зараз підніметься температура на нервовому ґрунті. Заглядають в очі і вивертають усю душу. Різні: великі вівчаркоподібні, малі дворняжки, вусаті й вухаті, активні й неповороткі — різні, але всі хочуть сподобатися, ніби знають, що є живими експонатами на вернісажі черствості. Різновікові й різностатурні собачки чимось нагадували обличчя зі стародавніх ікон: висушені, видовжені лиця, беземоційні і з тим самим поглядом голодного пса. Ікони завжди дивляться хижо. Вони засуджують тебе за повнокровність життя й ультимативно вимагають покінчити з ним. Вони демонічно розмикають своє коло святців і запрошують до середини, аби ти увійшов і почув за спиною довічне змикання кола, жадібного й ненаситного. І ти навічно мусиш залишитися в нестерпній святості, яка не має ні душі, ні бажань. Відсутні очі на іконах знайшли Бога завдяки тому, що втратили віру в людину. Це — ще не найгірший exchange для всіх сущих. Собаки з притулку чудово вписалися б у центр іконописного кола — вони теж уже втратили віру в людство.