Остап Дроздов - №2

Ми з Ромою вийшли з автобуса і почали розминати затерплі ноги, стоячи на землі, названій на честь матері всієї Європи.

— Де вказівники про цю знаменну інформацію? — подумалось мені, адже якби котресь із наших міст народило всю Європу, то, мабуть, це вже стало би фетишем людей, приречених там жити.

З автобуса почали випливати сеньйорити. Хтось пишна, хтось худорлява, хтось у панамі, хтось по-хлоп’ячому підстрижена — всі вони приїхали додому, і в їхніх жестах проглядалася розслабленість, що виникає, коли потрапляєш у шати звичного, вже знайомого життя. Це не збудженість туристів, не зосередженість ділових людей у відрядженні. Це — повернення. Додому.

На декого з них чекав мужчина. Дехто з квітами. Немолоді, хтось огрядний, хтось лисуватий, хтось викапаний аристократ із мафіозною зовнішністю боса каморри, у всіх італійців грала молодеча й дещо зухвала іскринка в очах, вони були доглянуті, з акуратно підстриженими й чистими нігтями на ногах, одягнені скромно й модно, я не побачив на них потворних блискучих штанів із-під старперського костюму, в які запхана штивна сорочка з такого матеріалу, що не пропускає повітря і в якій можна заживо зваритися, я не побачив чорних мештів зі старомодними квадратними носами, не побачив коричневих шкарубких ший і зношених рук старців-апостолів. Я зрозумів, що мала на увазі Рома.

Сеньйорити розпливалися у стомлених усмішках, коли перетиналися поглядами зі своїми чоловіками. Всі мої співвітчизниці-сеньйорити, вийшовши з автобуса, були викупані в компліментах і bellissimo. Дехто відзначав своє повернення до Неаполя затяжним поцілунком. Із ранніх літ я зростав в умовах пуританського приховування своїх статевих чуттів. Справжні членкині союзу українок до рота не беруть. Цілувалися напоказ хіба що проститутки і пробляді, а якщо жінка, що перетинала рубікон паспортної молодості і вклеювала третю фотку, закручувала із кимось роман, то вона автоматично ставала курвою, тож мусила подалі від людей ховати свої стосунки і заповзято шифруватися, вдаючи з себе втілення добропорядності. Чуттєві втіхи були сферою незручностей, і Рома, як ніхто інший, носила в собі прокляття жіночого ніззя.

— Так не можна! Це непристойно! — через ці людські стоп-крани перечепилося не одне кохання з сивиною на вилицях. Якби думки були чутними, то наші вулиці захлинулись би від жіночого крику.

Спати раз на рік і регулярно ходити до церкви, разом, удвох, щаслива родина, он яких дітей виростили... Рома формувалася під пильним прицілом саме цих згаслих, вицвілих очей, які втратили життя на дотик і перевели його в ранг життя на віру. Коли вона навчилася розбиратися в питаннях взаємності, то з жахом виявила, в якому королівстві фейкових істин зростала. Сімейні цінності культивували люди, які свої сім’ї перетворили у згарище, попелище. Ці люди для загалу були забронзовілим еталоном родинного життя, хоча насправді там не було ні родини, ні життя — лише триразове вживання їжі двома людьми, які стали алергеном один для одного. Такі люди самі себе кастрували, самі собі вкорочували активний вік, і вони пережити не могли, коли хтось із немолодих відривався на повну. Сімейні цінності полягли в нерівнім бою саме тут, у Неаполі, в обіймах уважних італійців, які цим жіночкам давали повнокровне відчуття своєї ґендерної органічності — те, чого їм не давала їхня рідна країна.

— Пішли?

Manolo обійняв свою Рому — і Роми не стало. З’явилася Roma.

Він подарував їй квіткову композицію з лілей, троянд і гіпсофіли. Обом за 50, вони подалися на променад набережною, тримаючись за руки. Він тягнув її валізу на коліщатках, вона йому щось переповідала, лунав заразний сміх обидвох. Це була картинка з іншого життя в іншій галактиці, де ніхто нікого не примушував грати в пристойність. Інші пасажирки теж злучилися зі своїми Agostino, Gino, Saverio. Їхня планова поїздка до рідної країни нарешті завершилася. Стрьом позаду.

Попереду в Єфросинії була дорога. Дорога кудись далеко. Це їй напророчила місцева ворожка.

— Дорога. Неблизька, дуже неблизька. Бачу людину з казенного дому. Чиновник. Або військовий, — ворожка уривчасто й одноствердно вербалізувала видивлене в картах. — Дуже скоро.

Єфросинія була містиком. Точніше сказати — стала містиком. Не фаталістом, як більшість паперових людей, згідних на роль гвинтика у машині сліпого жеребу, — а власне містиком. Опісля повішання батька, голоду і принад колективізації вона навчилася бачити в житті містерію, де смерть означала воскресіння, а інтуїція несвідомо рухала тебе на світло, варто лишень злегка віддатися цьому сяйливому струменю. Єфросинія почала схилятися до думки, що наша Земля — це просто пекло іншої планети, куди засилають душі на переплавлення.