Остап Дроздов - №2

— Коли наступного разу?

— Напевне, через рік, на Паску.

— Швидше не вийде?

— Не хочу. Я тут уже хвора на другий тиждень. Назад тягне.

Наш Neoplan зі швидкістю космічного боліда подолав чорнезну прірву між цивілізаціями. З непросвітної глибини своєї країни, зарослої подорожником, ми увірвалися в простір іншого, випуклішого життя, це сталося стрімко і контратакувально. Наша ракета скинула свій обтікач, який, власне, й вивів її на орбіту. Від нашого автобуса зі страшним гуркотом відвалилася наша країна. Її наче не стало. Вона наче відпала від корпуса і писанкою покотилася в траву по пояс.

Щойно перемігши ґравітацію доцентрового тяжіння, пасажирки з полегшенням і вдячністю звільнилися від баласту. Neoplan, звільнений і прискорений, просувався в нутро іншої галактики, де діють правила, даються шанси, спрацьовує захист, вітається невимушеність. Там повії не відповідають за мораль, брехуни — за правду, кволі боягузи — за відсіч ворогам, угодовці — за непорушність принципів, аферисти — за плановий розвиток, бандити — за правопорядок, злодії — за майно, черговий анус — за лице народу.

Раптово я збагнув, що всі ці жіночки їдуть додому.

До-до-му.

Рома за цю поїздку стала мені ледь чи не подругою, бо одразу після перетину держкордону з іншою галактикою перескочила на місце біля мене і таки розговорила мене, паскудниця. Це була приємна процедура — розговорення. Я з тих людей, які розкривають­ся не зразу, як пуп’янок тропічної врієзії, зате потім салютую без кінця. Рома знайшла до мене підмостку, вона підкупила своєю непомірною модерністю і розкутістю думок, ніби знала, що це — прямий шлях до мене.

— Я перукарка, — розповідала мені Рома десь посередині європейського континенту. — Пахермахерка.

— Часто приїжджаєш?

— Стараюся не дуже часто. Більше місяця не витримую. Дах їде.

Рома перепросила і відлучилася на viber-переписку зі своїм італійцем на ім’я Manolo. Кожна з цих жіночок, яким далеко за 40, має свого італійця. Навіть ті, в кого далеко звідси є законний чоловік. Це є нормою. Ненормально не мати італійця, живучи в Італії стільки років.

— А що? — пхикнула Рома, коли я делікатно запитав про це. — Ми що, монашки? Зі своїми чоловіками ми вже давно не живемо. І жити не будемо. Після італійців це повний стрьом. Ти сам побачиш, коли ми приїдемо.

— Я все це розумію. Але чи не краще було б офіційно розлучитися вдома і пробувати офіційно вийти заміж тут?

— Дехто так робить. Але це як кому вдається. Хто ставить собі за мету остаточно легалізуватися тут і вийти заміж за свого італійця, то розлучається. А хто все-таки на старість буде вертатися, то й потреба така відпадає.

— І багато таких?

— Не знаю... Більшість якщо й думає про це, то з жахом.

— Чого?

— Ой, велике-то щастя жити там! Прям мєчта всєй жизні! Я помітила, тобі тяжко зі мною на ти. Ні?

— Та не тяжко. Просто коли я спочатку на ви, то потім трохи незручно переходити на ти.

— Ну дивись мені, а то я тобі не розкажу свою історію. Ти ж будеш про це писати?

— З чого ви взяли? З чого ти взяла?

— Письменники завжди пишуть книги після поїздок.

Рома навіть на мене не дивиться, зараз вона малює помадою губи, складені овалом. Помада кольору гемоглобіну пасує до цього італійського образу з густо підтушованими віями, на голові солом’яний капелюх канотьє, на лиці шармові зморшки, і вони лише додають ефекту витриманого вина Vernaccia di San Gimignano. Жіночки прибувають до Неаполя теж у всеозброєнні, з мейкапом, в обладунках незаміжніх сеньйорит. Рома права, я про це напишу.

— Прибуваємо! — водій дублює й без того побачене за вікном.

Неаполь заснували греки з острова Rodos (це Рома мені зробила швидкісний лікнеп). Греки першими прибули сюди ще до нашої ери, в благословенні часи, коли світ освоювався горизонтально шляхом експансії, а вона вимагала міфологічного підґрунтя, щоб не здаватися просто вандальною інтервенцією. Греки — щасливий народ, бо в них завжди буде міфологічне підґрунтя, вони ж бо живуть на клондайку першозачинателів, алегорій, іносказань і антономазій, які дають змогу вживати власні імена на позначення загальних понять. Парфенопа була сиреною, яка ледве не порвала голосові зв’язки, намагаючись зачарувати Одіссея, та все марно. З горя вона розбилася саме тут, біля берегів, де пришвартувався наш Neoplan. За іншою версією, Парфенопа загуляла з божественним титаном Океаном, який зажив авторитету, коли став єдиним із титанів, хто не взяв участі у змові проти їхнього батька Зевса. Міфи прекрасні саме тим, що їх неможливо провести через детектор брехні, тому доведеться повірити, що саме ця сирена народила Європу. Ту саму.