Остап Дроздов - №2

— Обана...

Я й направду не знав, що в аріїв були аж такі плодовиті сперматозоїди, що всі європейці нині є нашим поріддям. Не знав, що всі сучасні цивілізації тупо крали в трипільців креслення прямокутних будівель і навики гончарства — тупо крали, гаспиди. Згодом я почув, що єгиптяни стибрили у наших предків секрет пірамід, і я бажав Тутанхамонові перевертатися в труні. Ще я прочитав, що Богородиця Діва родом із-під Самбора. Великі народи не вживають префіксів най- і поводять себе значно скромніше.

Я уважно поглинав усі ці теорії, та замість того, щоби наснажуватися ними, я непомітно ставав популістом. Засилля месіянських теорій так мене харило, що я робив кульбіт на 360 градусів і створював свій зустрічний реєстр риторичних запитань.

— Чому, маючи все найкраще у світі, починаючи з чорнозему, можна жити в такій розпрацьованій дупі?

Я добре пригадую мамину фразу в перші дні існування моєї країни:

— Тепер ми заживемо!

У перші дні існування моєї країни наш домашній заряд оптимізму і маніякальної віри в краще міг рівнятися хіба що з міріадами прискорених частинок в адронному колайдері. Два енергетичні пучки — погане минуле і незнане майбутнє — зіштовхувалися на немислимій швидкості за столом нашої кухні і творили такий індукційний ефект, що горіли лампочки і зривалися карнизи. Світ у периферійному містечку, де я зростав, намагався перезаснуватися з нуля — і що сильніше люди тужилися це зробити, то карикатурніше це виглядало.

— Ну ти подивись, як вона вбрана. Мов проститутка, чесне слово.

— Чого мов проститутка? Вона хоче стати артисткою.

— Ну я ж кажу — проститутка.

— Та ти ліпше на свою Ірку подивися.

— А що моя Ірка?

— Уже тридцятка, а на голові — взрив на макаронній фабриці. Вийди-падло-з-кукурудзи-не-кидайся-качанами.

— Чекай-чекай, а що то в тебе таке червоне тутво на чолі? Поранилася?

— Та то перукарці задзвонив телефон. Вона саме чолку мені підрізала. А твій малий вже поступив?

— Та ледве-с-мо запхали.

— Піде на квартиру?

— Уже найшли. Якась баба не дуже нормальна. Казала нам приїхати на конкретну годину. Я думала, вона сі нормально вбере, раз казала приїхати на конкретну годину. Ми приїхали, я вбрала білу блюзочку. А баба виходить у халаті, четвертий розмір бюсту. Зразу видно, що москалька. Людміла.

— І де малий буде жити?

— На Піздамче.

— Не Піздамче, а Підзамче.

— Ой, дай мені чистий спокій...

Я готовий був пробачити все й усім. Бо ще ніколи не переживав настільки хвилюючих митей, коли від самої думки почати все спочатку, з нуля, хай навіть із мінуса шкіра вкривалася гусячими пухирцями і починало підтрясувати. Магія докорінного перезаснування буття огортала мене, ще підлітка, зусібіч, і я починав навіть Біблію підкреслювати хімічним олівцем. Я в усьому бачив нове, хоча насправді плин життя навіть не помітив народження моєї країни: яблука достигали згідно з сезоном, навчання починалося першого числа, вода в озері холонула. Починалися будні, і вони мене починали виїдати, як ложечкою виїдають ківі.

Я не побачив нового життя.

Я сам не знав, ЩО саме хотів бачити навколо себе. Мені бракувало конкретного переліку вимог до нової країни, і тому все пішло на самоплив. Ніхто не пред’являв до нової країни своїх критеріїв щастя в ній, ніхто не захотів надавати їй підсрачників задля динамічного прискорення — всім було достатньо її статичної наявності, голого й вульгарного факту самого її існування. Тотальна нехіть будь-що будувати й будь-що творити стала національною ідеєю цілого пласту дуже непоганих людей, які просто-напросто загрузли в абстинентному синдромі після радощів.

Усіх, хто мріяв нарешті-то зажити на повну, накопичувати блага і почуватися білими людьми, накрив саркофаг нової країни, яка почала брати хитрістю. Вона почала спокушати своїх адептів дешевими дивертисментами. Зі скрипом відчинилися бабусині скрині на горищах, і звідти випорхнули всі артефакти прямої, невимогливої, беззубої любові до своєї країни: вишиванки, пісенники, етнічні ритуали, молитовники, вервиці, крайки, віночки, кептарики, сезонно-обрядові святки — все те, що робить людей щасливими просто так, на тремтливо-розчуленому рівні ірраціо. Люди вдовольнилися безперешкодним доступом до бездіяльності. Нова країна всіх обхитрила, приспала, підкупила атрибутикою, відволікла від системотворчості. Не люди починали творити нову країну — а навпаки. І раптом виявилося, що ніяка вона не нова. Я дихав тим самим повітрям, що й за день до народження моєї країни, пив ту саму воду, одягав те саме взуття, і воно так само гризло, бо я ріс швидше від країни.