Остап Дроздов - №2

Непромовленого не існує — отож, не треба промовляти. Не треба. Не треба...

— Для чого я вам це все розповідаю...

— Та ні, нам цікаво, — мої студенти слухають ці оповіді, як казочку-лякалочку.

Половина з них зараз сидить у планшетах і занотовує. Це я дав їм таке завдання — за мотивами моєї розповіді написати міні-есей на тему «Чи може бідність бути шляхетною». Думки розділилися. Це добре. Було би гірше, якби я побачив одностайність, адже одностайним може бути лише цькування.

— Пофілософствуємо?

Слово «пофілософствуємо» є нашим неформальним паролем для початку брейн-шторму. Умови прості: зумисне шукати парадоксизми навіть у тих темах, які видаються очевидними, як лисина яценюка.

— Ваш асоціативний ряд прикметників до поняття «бідність». Прошу.

— Чорна.

— Безпросвітна.

— Тиха.

— Заразна.

Заразна? Хмм... Мене зацікавила ця асоціація. Атлетичний хлопець із ямочками на щоках і фіалковими очима. Уперше бачу такий рідкісний колір.

— Чому бідність заразна? — спрямовую своє запитання саме до нього.

— Тому що бідні люди постійно намагаються нею поділитися. Вони вважають, що коли бідність розкидати порівну між усіма, то її не стане. Вони вважають, що існує певна кількість бідності, і її доречно розділити пропорційно між усіма. Через це бідність розмножується. Бідні люди хочуть заразити своєю бідністю всіх інших. Бідність множить бідність. Бідним людям здається, що їм буде легше, коли всі навколо будуть як вони.

— А може, це просто заздрість? — втрутилася абітурієнтка з визволительським прізвищем на -ова.

— Ви хочете сказати, що бідність завжди заздрісна? — я сів на стільницю передньої парти. — З цим можна погодитися. Ви знаєте, як зображена Заздрість на фресці у стародавній каплиці в італійському місті Падуя?

— Як?

— Людина в профіль, роги на голові, загострені вуха, як у ґремліна чи ельфа. А з рота замість язика вилазить змія, яка жалить в очі цю саму людину. Пошукайте на планшеті і пересвідчіться самі.

— Але тут ще написано, що заздрість — це незадоволення добром іншого, — фіалковий хлопець зачитує зі свого ґаджета. — Якщо бідність заздрісна, то це ще не означає, що вона несправедлива. Бідні люди можуть бути цілком справедливо незадоволені багатствами інших. Наприклад, олігархів, корупціонерів, рекетирів, злодіїв у законі чи мафіозі. Їхні багатства є нечесні, а то й криваві, і це означає, що бути незадоволеним цими багатствами — зовсім не гріх, навпаки, це справедливо.

— А тепер питання: чи має право чесна бідність засуджувати нечесну заможність?

— Має, — хлопець.

— Не має, — дівчина.

— Має. Тому що багаті завдають бідним шкоди. У той спосіб, що багаті змушують бідних відчувати свою бідність. Сама по собі бідність була би природнім і поширеним станом — якби її не було з чим порівнювати.

— Я хочу запитати вас обох: бідність є об’єктивним станом чи питання просто в самооцінці?

— А я думаю, що бідність — це карма. Для бідності народжуються. Комусь не дано бути заможним бодай колись, — дівчина на -ова. — От коли депутати захотіли собі зробити зарплату 40 тисяч — на диби стала вся країна.

— І правильно зробила, бо як зарплата депутата може становити 40 тисяч у країні, де моя бабуся має пенсію 1400? — Зав’язується перепалка між фіалковими очима й -ова.

— Я це розумію, та йдеться про інше. Уся країна стала на диби, і це нормально. Але дивіться, яка тонка річ тут ховається. Вся країна сказала: нехай усі мають по 1400. І ніхто не сказав: нехай усі мають по 40 тисяч. Відчуваєте різницю? Усіх влаштує спільна бідність, і мало хто хотів би мати спільну заможність.

— Хмммм...

— У давнину бідних людей вважали лінивими. Я теж схильна так вважати.

— Окей, хай так, — фіалковий хлопець. — Проте за цією логікою, якщо людина працює, вона не може бути бідною. У нас же все навпаки: багато століть найбіднішими були саме ті люди, які тяжко ґарували і світу Божого не виділи за працею. Вони пахали-пахали і їли одні крихти. Бідні — це каста, з якої важко перейти до вищої, а то й неможливо.

— Усе правильно, — тепер моя черга. — Наша національна матриця заснована на несправедливості: праця не рятує від бідності. Праця лише не дає остаточно вмерти.

— Я думаю, на всіх нас чекає бідність, — дівчина взяла останнє слово. — Наша країна — кастова. Якщо ти не привілейований, тебе чекає типова пенсія, якою не оплатиш навіть комунальні. Якщо ти за життя не запасся на старість, то будеш жебраком. Ми живемо на землі, де історично старість була лише бідною. Я не читала жодного оповідання чи повісті, де наші пращури були багатими в старості. Всі вони були, вибачте, щурами, а не пращурами. Вийдеш на пенсію — і можеш помирати. І головне — всі тебе спишуть, мовляв, іди собі й тихенько доживай. Ми не є країною старості. Я, чесно кажучи, як подумаю, то в жар кидає. Ми не маємо майбутнього. Всі це знають, тому й намагаються нагребти, поки можуть. І я теж буду запасатися. І всі ми будемо.