Остап Дроздов: №2

Панахида.

Десь так можна описати той дух, який усівся поруч зі мною, на вільне місце в цьому автобусі. В салоні їдуть кілька іноземців, вони стримано адреналінні, є декілька нейтральних людей, для яких ця поїздка є діловою чи вимушеною, проте мене цікавить окрема, дуже впізнавана когорта пасажирів, доречно сказати — пасажирок. Вони вже давно переросли означення «заробітчани». Ні, вони вже є іншою, новосформованою ідентичністю людей, які переросли свою країну і для яких відстань є порятунком. Щойно Neoplan почав набирати швидкість, саме вони ніби зірвалися з обриву. Стихло шелестіння поліетиленових пакетів, кожна з них зручно вмостилася, знявши находжене взуття. Погляди кожної почали втуплюватися кудись в аморфну далечінь і фокусуватися на розмитості. Запанувала тиша, і ця тиша була їхньою тишею. Вона мало нагадувала тишу концертну чи тишу нічну. Салоном автобуса почала прокрадатися тиша цілком панахидна, заупокійна, потойбічна. Відсутні погляди пасажирок додавали цій тиші ще більшої маєстатичності й величавості, їхня самозаглиблена задума виривала швидкісний Neoplan із кігтів реального часу і простору, переносила його на віражі умовного руху умовно вперед. Вони отак сиділи і мовчки фрустрували. Наодинці з дійсністю за вікном, такою рідною і такою безперспективною для них. Кожна пасажирка прокручувала подумки всіх, кого треба запам’ятати, кого треба закарбувати, перед ким треба бути довіку винуватою. Це була групова панахида за своєю країною, яку хочеться пошвидше покинути з метою самозбереження.

Я кинув погляд на кожну з пасажирок, яка була в зоні досяжності ока. Вони — переможці. Втомлені, зсумовані, опечалені — але переможці. Їхня траєкторія життя лезом відтинає їх від гнітючості їхньої країни. Інколи втекти означає перемогти на відстані того, кого ніколи не зможеш перемогти у ближньому бою.

Єфросинія — таке ім’я їй дали. Зараз свою дитину так назвав би хіба що параноїдальний етнограф. А тоді, на початку ХХ сторіччя, для сонячного краю Приазов’я, де ростуть помідори, баштанні культури й соняшникові плантації, це теж було диковинне, дещо монаше ім’я. Фрося народилася і зростала в краї паперових людей, куди її прародичі прибули з Греції. Вони, елліни, що полишили гнізда свої, пішли освоювати Приазов’я так само невимушено, як давні римляни колись понесли факел своєї імперії темним народам. Римляни нікого не силували вчити латину, не агітували переходити на римський календар літочислення, не вербували темних до свого пантеону грайливих богів. Вони просто ставали місцевою елітою, яка почала задавати основні параметри подальшої рутини. Це і є переможне захоплення. Грецька родина Фросі, прийшовши в чуже Приазов’я, зробила те саме.

Греки називали своїх дітей дивакуватими іменами на кшталт Варенія, Адонія чи Спиридон — і самі не зчулися, як місцеві мешканці теж почали переймати заморські назвиська. Паперовим людям подобалося прагнути бути не до кінця собою, бути якщо не кращими, то з кращими. Паперові люди були наче створені для керування собою, для проникнення всього привозного і приїжджого, вони ідеально надавалися до копіювання й наслідування. З них можна залюбки складати оріґамі, об’ємні аплікації і квілінґ.

Фросиного тата всі називали Ілля. Хоча насправді його звали Ілія. Він умів господарювати, це в нього було генетичне. Тож він став місцевою елітою, навіть не докладаючи надмірних зусиль. Він просто почав працювати на накопичення благ. У краї паперових людей було узвичаєно мокнути від поту і нічого не мати, вдаючись до чудес виживання. Приїжджі греки почали ламати програму абаптації. Вони вирішили заробляти й багатіти на праці. Усі ментальні риси паперових людей вони почали використовувати собі на благо. Приїжджі греки зрозуміли, що паперові люди не призначені для лідерства і задавання тону. Їх можна було хіба що залучати. Одне, ба навіть півпокоління — і греки вже мали лан із медоносним соняшником, помідорне поле й ціле село у наймах.

Місцеві натішитися не могли, вони залюбки працювали в Ілії, маючи і стабільність, і натуру, і відчуття потрібності. Дуже скоро село, чи то пак поселення, почало вертітися довкола грецького обійстя, яке з припорошеного двору виросло до рівня двоповерхівки зі сімома покоями і великим погребом із високою стелею. Мала Фрося любила туди спускатися, бо це був чи не найкомфортніший сховок від південної задухи; там пряно пахло сумішшю засушеного кропу і зібраних томатів. У правому кутку, біля вентиляційного віконця, стояв господарський стіл, а на ньому — величезна голова твердого шоколаду. Він був такий твердий, що Фрося на потрафляла його відколупати навіть ножем — довелося ставати на табурет і прикипати вологим ротом до шоколадної брили. Ця гіркувата грудомаха не одразу піддавалася розмочуванню, і мала збиточниця подовгу смоктала груду шоколаду. Гірко-смачна субстанція розмазувалася на цілу пику, тож коли Фрося виходила на світ Божий, то нагадувала кучеряву мулаточку. Тато гомерично сміявся, опираючись розпрямленими руками об коліна, Фрося нічого не розуміла, але теж усміхалася, і коли на замурзаній шоколадній мордочці проступали дрібні білосніжні зубчики, як дрібна колонія коралів, усім ставало ще смішніше, і мама несла цвітастого рушника до криниці з журавлем, щоб відмити своє мале нещастя.