Остап Дроздов - №2

Злива мрій переросла в холодний душ убогості. Любов до нової — своєї! — країни виявилася невзаємною. Відривні купоно-карбованці, які цьоця Надя в хлібному магазині наколювала на гострий шпиль, прилавки з березовим соком, який нахрєн нікому не був потрібен, ямеги на дорогах і каламбур у головах — я відчував, як провалююся у морок власної державності. То був мій перший вагомий досвід мовчання. Я затикав собі рота.

Дорослі дворукі й двоногі все списували на перехідний період. Через дециметрову антену транслювалися іноземні фільми, там столи ломилися від ананасів і стейків, люди жили у видовищних будинках, сідали у власні авто й будували кар’єру — все побачене відлунювало в моїй голові: чи колись таке можливе в моїй країні; чи колись із моїх вулиць зникнуть зіщулені хлопи під парасолями, з яких стирчать шпиці; чи колись пенсіонер зможе відчинити холодильник і взяти звідти те, що хоче, а не те, що може купити; чи колись ми перестанемо пекти пляцки з напівгнилих вишень; чи колись, колись, колись?

Я мовчав, притуплено мовчав і ходив водити гаївки, щоб не об’їдати «великодній» стіл, ходив колядувати суто за гроші, щоб купити собі ліхтарик на батарейках, бо зимова темрява перетворювала мене на сліпу землерийку. Маючи свою країну, маючи цистерну любові до неї, возводячи її до рангу літурґійного сакруму, я все одно почувався землерийкою — невибагливим представником гільдії дрібних наземних комахоїдних ссавців.

— Ти можеш робити що завгодно: співати, відроджувати традиції пращурів, займатися присадибною ділянкою, стежити за серіалами, бавитися ваучерами. Але ти будеш животіти. Сприймай це як належне, — сказала країна поколінню 60+.

— Ти можеш робити що завгодно: ходити на роботу, вчити дітей грі на фортеп’яні, виховувати справжніх патріотів, пильнувати за домом, тішитися маленькими радощами людини нижче середнього достатку. Але ти до смерті житимеш із затягнутим паском. І навіть не брикайся, ти вже не в тому віці, — сказала країна поколінню 50+.

— Ти можеш робити що завгодно: спати з ким хочеш і скільки хочеш, одружуватися і розлучатися, народжувати дітей і складати гроші для репетиторів. Але в тебе ніколи не буде нормальної пенсії. Скільки не вкалуй — тебе чекає мінімалка, щоб не здохнути. Вибач, я тебе попередила, — сказала країна поколінню 40+.

— Ти можеш...

— Та пішла ти на три веселі літери, — відповів я.

Невзаємна любов мене завжди отруювала. Тому я й став отруйним для моєї країни, яка вимагає безмірної любові до себе просто так, за красиві пагорби.

Мої пасажирки в неапольському автобусі потроху заспокоюються. Радше активізуються. Панахидна мряка розсіюється. Фрустрація випаровується. На це визначально впливає чинник кілометражного віддаляння від Львова. Що ближче до кордону, то мальовничіше міняється атмосфера. Люди з каменю набувають привабливого блиску, ніби битий шлях почав їх шліфувати алмазним кругом. Якби тут стояла прихована камера, то вийшов би наочний посібник зі стрімкої зміни емоційного стану людини. Усі інші — іноземці й нейтральні — сидять, як сиділи, а от жіночки немовби відживають. Я ще ніколи не бачив, щоби приспані бутони так карколомно розцвітали. Ще кілька населених пунктів назад пасажирки варилися в капсулі власної меланхолії — аж тут барви життя починають вириватися з-під кожного крісла. Починається жартування, подекуди спалахи анекдотичного реготу, витягуються косметички і дзеркальця, дістаються гребені і щітки, нізвідки вигулькує гумор і добрий настрій.

Усі — в передчутті перетину не просто державного кордону, а кордону між двома їхніми особистостями: одна — для тут, друга — для там. Особистість для тут уже своє відпахала й відмахала ручкою з вікна автобуса — і тепер у хід пішла особистість для там. Неначе хтось опустив двополюсний рубильник, і на арену помпезно вийшла та друга сутність, яка проявляється лише з перетином кордону: весела, жартівлива, оптимістична, сповнена життя, звикла до південного бризу, морської гастрономії та апеннінської косметики. Потрапивши на той бік галактики, пасажирки миттєво знаходять свою тарілку, блискавично примикають до вже знайомого континентального укладу життя, їхні обличчя дивовижно міняються, осяюються й набувають рис усміхнених європейок. Це вже не ті похнюплені тітоньки й нещасні підтирачки сеньйорських срак, якими їх бачать родичі, що розбрелися по своїх хатах в очікуванні наступного траншу.