Остап Дроздов - №2

Сходи на другий поверх. Гарні поруччя, сходини заметені. На повороті — керамічний вазон, у ньому земля, у ній жива квітка. Солдат іде поволі, даючи Єфросинії оговтатися з кожним підніманням ноги. Сходи подолано. Двері, височезні, як у палацах. Вигнуті ручки. Вона опиняється у набагато меншій залі розміром із репетиційний клас. Вона заходить.

Там — двоє. Пара. Вони піднімаються, як це має бути за етикетом. Привітні, але з холодком дистанції. Симпатичні. Фрау — в елеґантному манто і вузькополому капелюшку з чорною стрічкою. Ґерр — у приталеній зимовій шинелі, підперезаній широким блискучим ременем із натуральної шкіри.

— Бачу людину з казенного дому, — слова ворожки блискавкою осінили Єфросинію.

Вона відчула себе обраною. Так іноді стається, коли, здавалось би, глухий тупик розверзається і, стереооптично заломлюючись, перетворюється на нову алею, райдужну і тополеву. До неї треба пройти лише кілька метрів, щоб увійти в таємничі двері, які виведуть тебе у нову перспективу. Єфросинія рефлекторно стягнула з голови теплу хустку. Погляд обважнів і водночас розмився. Єфросинія повільно, як в еру німого кіно, стягнула з голови хустку — і цей мимовільний жест символізував остаточне завершення її виснажливої мандрівки.

Вона здалася.

Вона капітулювала перед долею, підставивши їй своє неприкрите тім’я. Хустка сповзла на шию. Усе скінчилось. Це ще не був Brandenburg — але це вже був кінець. Усе. Вона приїхала.

Єфросинія, лінійно стоячи перед ґерром і фрау, ніби в дитинство повернулася. Вона беззастережно перейшла під чужу відповідальність.

— Підпишіть тут. І тут. Ви. І ви.

Офіцери SS мали таку можливість — із числа ost-ів брати собі невільниць. Єфросинію кольнуло — чому це її не принизило? Чому вона не відчула себе живим м’ясом на торговищі? Напевно, у своїй країні вона вже пройшла щеплення на деперсоналізацію. Єфросинія розуміла, що вона тут чужа й маркована нашивкою, і це навряд чи є знаком якості, проте сонце сьогодні світить так ласкаво...

Її вивели під усе ті ж прискіпливі погляди решти остарбайтерів. Внизу чекала старовинна вантажівка з дерматиновою будою. Фрау і ґерр нічого не казали, а лише дали знак, щоб Єфросинія залізала до середини. Там уже були люди. Кілька чоловіків і ще одна жінка, старша. Машина двигнула з місця, і клуб почав меншати в проймі буди. Усі мовчали. Не було відчуття, що вони на волі і їм дозволено спілкуватися між собою, хоча тут лише вони самі, більше нікого. Єфросинія спробувала кутиками губ усміхнутися до жінки поруч, проте у відповідь зустріла абсолютно нейтральний, індиферентний погляд, як у акваріумної рибини. Закупорка емоцій, закупорка мімічних проявів була порятунком в умовах, коли найбезпечніше — бути відсутнім, бути порожнім місцем, зером.

— Ми тут не маємо бути, — думав кожен присутній у вантажівці.

— Як добре, що я тут, — думала Єфросинія, яка знала: що менше їх, то краще, адже вона звикла до смерті як до масового поняття.

Одиночна, індивідуальна смерть уже давно покинула край паперових людей, звідки Єфросинія вирвалася сюди. Вона, містик-неофіт, надто багато разів спостерігала смертельну косовицю, яка закінчувалася цілими стогами. Помирали не окремі люди — а цілі хати, подвір’я, покоління, верстви, прошарки. Калькуляторний підхід. Заокруглення чисел. А тут, у цій дерматиновій буді на твердих колесах, їх замало, щоб стати помітними для підсліпуватої смерті.

— Нас везуть до самого пекла, — думали всі відібрані.

— Мене везуть подалі від пекла, — думала Єфросинія, яку в краї паперових людей рятувало те, що вона часто плутала синоніми й антоніми.

Машина диркітливо заглухла. Єфросинія злізла першою. І ніби опинилася на подвір’ї свого дитинства. Навіть більше, ніж подвір’я — це був іменний двір, погост. Будинок більше скидався на віллу, з чотирма колонами, зовсім не масивними, а те, що треба велика тераса, на якій стояв дерев’яний полупаний бамбетль. Громіздка стодола для господарського причандалля з трьома чи чотирма височенними воротами. Тут пахло роботою, господарством, домостроєм. Цей запах зі самого народження увійшов у Єфросинію ще швидше, ніж перші слова. Вона вже й забула цей запах куркульщини, запах ґазди, пана, хазяя. Із присніженої пам’яті виринув батько, у фартуху, з цвяхом у зубах, він оце має підкувати кобилине копито. Праця відлякувала паперових людей, закинутих сюди, й ощасливлювала Єфросинію. Єдина відмінність — це не буде праця на себе, задля себе і свого шоколаду. Для цих фрау і ґерра вона буде паперовою людиною. Яка іронія долі! Вона, донька куркуля, буде наймом, який оцінюється з міркувань корисності й ефективності. Але це буде те, що супроводжувало її в сонячні часи до катастрофи з сандалею. Вона це вміє, вона це любить, пожинання плодів своєї праці дарує їй екстаз і насичує силою. Сила — це добре. Зрештою, вона тут доброволець.