Остап Дроздов - №2

— Слухайте уважно, двічі повторювати не буду, — управитель зібрав усіх у юрбу. Він ламано, зате знає мову ворога цієї країни. У цій юрбі її всі знають, спробуй-но не знати. Управитель у каракулевому одязі. — Ви — в’язні. Не пробуйте тікати. Скоро ви самі зрозумієте, що цього й не варто робити. Вам пощастило, що вас привезли сюди, а не на військовий завод чи шахту. Наш господар — велика людина. Ви маєте цілувати йому ноги. Фрау — також. Вона взяла на себе обов’язки бауера. Вона веде фермерське господарство, вона це дуже любить, і їй це вдається. Ви тут — її робітники. За межі цієї вхідної брами ви не виходитимете, хіба коли фрау матиме в цьому потребу. Ні з ким чужим ви не спілкуватиметеся. Пам’ятайте, за кожним із вас стежитимуть. Якщо ви, не дай, Боже, матимете статевий контакт із німцями чи ще з кимось, я навіть не хочу казати, що з вами буде. Ви маєте заробити собі на провіант. Листи рідним писати забороняється. Якщо ваша поведінка або характер не сподобається фрау — тоді ви опинитеся в набагато гіршому місці, де з вами так, як я, ніхто розмовляти не буде. Я покажу, де ви житимете і спатимете.

Управитель показав на стодолу.

Мої студенти — покоління перин, душових кабін, пахнючих антиперспірантів, ортопедичних матраців і доглянутих кутикул. Вони звикли до зручностей і світ міряють шаблонами комфорту. Дрібний дискомфорт їх отруює, можливо, більше за велику біду. Євгеніка є їхньою філософією плоті, і це завжди мені імпонувало, позаяк смердючі люди не можуть бути добрими. Завдяки зусиллям моєї молоді метросексуал перестане бути екзотичною ідентичністю, і це теж мені імпонує, позаяк я вже надивився на нечистоплотних людей, які лізли в душу, навіть не роззуваючись.

Згадую себе студентом і розумію, який стрибок здійснило це покоління. Я міг їхати поїздом до Мінська цілу добу і не брати постелі — економив і думав якось перекантуватися. Дурний був. Комфорт дає відчуття повноцінності, а свідома згода на дискомфорт свідчить про другосортність. Я безліч разів відчував ці комплекси, коли свідомо відмовляв собі в елементарному. Я думав, що себе гартую, а насправді занижував планку ставлення до себе, а це автоматично відбивається на ставленні людей. Вони, бачачи, як ти сам себе обставляєш шлагбаумами, починають відрізати від твоєї особистості спочатку те, що скраю, а потім прямують до центру. І вони мають рацію, тому що ти, саме ти винен, тому що ти, а не вони, почепив на себе дешевого цінника, і ти, а не вони, виставив себе дріб’язковим і неспроможним.

Я бачу, як мої студенти шукають місця в аудиторії, комфортні тільки їм, як вони оснащуються одягом і аксесуарами, комфортними тільки їм, — і розумію, що в них високі вимоги до життя, вони не збираються миритися з колючістю, і цей гедонізм має закручені вії, ямочки на щічках і модну зачіску, його неможливо не любити і не поважати, він є справжнім одкровенням покоління, чиї батьки все життя жили на третину своїх потреб і мрій. Життя одне, я сам казав їм про це. І перед ними не стоїть завдання вижити, щоб вижити. Некомфортне життя гімна варте.

В їхніх лавах прихований рейвах. Мої студенти не зрозуміли вчинку другокурсника, який узяв академку і пішов добровольцем. 19 років. Сам.

— Той хлопець — він що, нацик?

— Та ніби нє.

— А чого тоді?

— Знаю, що він платник. Може, на навчання хотів заробити?

— Ну не там же!

— Фіґ його знає. Я шокований.

Такі розмови випорхували зі студентських курилок і залітали в мої вуха. Мої студенти не розуміли цього вчинку. Особливо хлопці. Їхні вороги — воєнні комісари, ці чуваки в погонах, які ніколи не помруть від серцевої недостатності, позаяк у комісарів серця не буває. Хлопці вступають до університетів не в останню чергу, аби мати 5 років спокою від армії — а тут... Вчився доброволець, як усі, не проявляв ніяких марґінальних захоплень. Дивним був його вчинок саме зараз — коли патріотичний запал згас, як бенгальський вогник, і війна залишилася справою одержимих, які вже тривалий час перебувають на передку і не уявляють свого повернення до мирного життя. Доброволець-другокурсник, мабуть, був чи не єдиним, хто самовільно зголосився взяти участь у неназваній війні, щодо якої в людей сотні запитань і підозр.

Цей факт мене, дослідника дна, зацікавив як оголена перверзія, якої ніхто не очікував. Студенти заднім числом почали ревізувати своє ставлення до добровольчества. Покоління перин і ортопедичних матраців не розуміло вчинку другокурсника передовсім із міркувань комфорту. Громадянська складова взагалі не розглядалася. Студенти не могли уявити себе на війні передусім через побутові незручності й відсутність належної організації життєвого простору. Якби на фронті були зручні кімнати, запас шампунів і фумігатори від комарів, то, думаю, ставлення до війни було би дещо іншим. А так — генерація третього тисячоліття панічно боїться опинитися в другому, і має на те всі права, оскільки час або стоїть на місці, або тече тільки вперед.