Остап Дроздов - №2

Студенти знизували плечима, коли на айфонах розглядали фронтові фотографії, які доброволець щедро публікував на своїх сторінках у facebook і ВКонтакте. Здавалося, він ніби звітував про приземлені будні героя: сліпуче сонце у спеку і багновиння у зливи, залізні горнята й миски, бруднющі нігті на руках і замотана по-бедуїнськи футболка на голові замість кепки. Для моїх студентів, начитаних і модерних, геройство проявлялося саме в цьому — в добровільній згоді на таке незручне, затуркане існування без елементарних вигод. Це радше скидалося на фотозвіт із африканського сафарі, з екстремального відпочинку, після якого герой повернеться в чотиризірковий готельний номер і втомлено-щасливий зануриться в повнющу ванну ледь теплої води. Пофілософствуємо?

— Я за своєю натурою не волонтер. Мені не притаманна безкорислива праця. Усе повинно мати винагороду, і я заздрю тим, хто отримує задоволення від безкорисливості. Мені заважає моя натура професіонала, яка вимагає грошової оплати за все, чим займаюся. Волонтерство нас погубить. Його треба припиняти, тому що воно девальвує винагороду за працю. Воно пропагує халяву. Пожертв безхатькам у пластикові горнятка я не кидаю. Гроші на армію ніколи не здавав. Допомога має бути адресною, а меценат не може бути анонімом. Це суперечить моєму уявленню про справедливість. Почасти волонтерство — це підкуп долі. Ти торгуєшся з нею за те, щоб вона віддячила тобі значно дорожчими благами за твої добрі діяння. Я не стояв би тут перед вами, якби вважав, що мені це не потрібно.

— Цинічно, зате чесно, — сказала студентка, помічена у доброчинності. — А от я отримую величезне задоволення від того, що безкорисливо займаюся збором закруток від пластикових пляшок. У такий спосіб я дякую тим, хто зараз там.

— Ви казали про підкуп, а я скажу про відкуп, — біля середнього вікна абітурієнт із зачіскою каре. — Усім вигідно, щоби хтось замість нас був там. Нас це влаштовує, тому ми ладні займатися всім на світі, лише б вони були там замість нас. Воно якесь таке, як вам сказати...

— Лицемірне?

— Лицемірне, так. Якщо кожен із нас покладе руку на серце, то жоден з нас не хоче повернення тих, хто там замість нас. Я скажу грубо: вся країна не хоче їхнього повернення. І тому вся країна волонтерить, як ненормальна, тільки заради того, щоб нічого не мінялося, щоб ті, хто зараз там, сиділи там до останнього. Ми будемо їх на руках носити, будемо висилати їм огірки і спальні мішки — але вони нам не потрібні тут. Вони нам потрібні тільки там, тому що ми там бути не хочемо.

— І не можемо, — підсумував фіалковий хлопець.

Вони не можуть. Мої студенти занадто цінні, вони занадто зациклені на цінності і якості життя, тож я не хотів би їх повертати в ті епохи, де смерть була семизначним числом, де мали місце етноциди, геноциди й інші -циди. Нехай масовим нещастям у їхньому розумінні буде максимум катастрофа пасажирського авіалайнера або метановий вибух у чилійській шахті. Молода смерть — не для них, не для них.

Тому що — тисячоліття життя. Ми живемо в тисячолітті життя. В епоху, яка возводить життя до абсолютної цінності. Рак лікується, СНІД уже не означає гниючого кінця, стовбурові клітини і скальпель пластичного хірурга дарує молодість навіть тим, хто має цілий виводок онуків, дуже скоро вирощуватимуть штучні органи — життя в усій своїй соковитості розкриває обійми перед сучасною людиною, і це вже далеко не та людина, яка бігала в шкурі впольованого мамонта і мешкала в зимному ґроті. Світові релігії неохоче, але все-таки відходять від трактування земного життя як болісної увертюри перед життям вічним. Аскеза вже давно не є заслугою. Тепер жити означає не просто рухатися до кінцевої двокрапки — а насолоджуватися життям як багатовимірним даром, черпати з нього естетичні й предметні враження. Це — трофей прогресу, і багато людей полягло саме за це право повнокровно жити й насолоджуватися щоденням.

Допотопна людина, пітекантроп чи кроманьйонець мусила бути воїном, аби вижити. А зараз так завдання не стоїть. Зараз виживає лише той, хто не вміє повноцінно жити. Коли Кастанеда писав про людину як воїна, він мав на увазі ХХ століття. У ХХІ столітті на місце воїна прийде людинолюб, життєлюб, багатолюб.

Я бажаю якнайшвидшої смерті ХХ століттю. Заради моїх студентів — здохни.

Минуло лише кілька днів із часу народження моєї країни, на носі був перший дзвоник у своїй країні — тож у школі розгорівся грандіозний шухер. Прибиральниці, технічні працівниці і завгоспи очманіло бігали коридорами і з м’ясом видирали найдрібнішу присутність попередньої епохи. Червоні прапори, прапорці й прапорчики, різноманітні вимпели, перехідні стяги, горни, барабани летіли до смітника, точніше у велику картонну коробку з-під тумби для учительської. Працівниці в подертих халатах хапливо ліквідовували всі декорації комунізму. Пізніше їх палили, відвертаючись від їдкого диму, на задньому дворі школи, біля турніків і поперечини, на якій я полюбляв висіти вниз головою. Десь так совєти й нацисти спалювали неугодні книжки, але тут це робилося з таким запалом самозабуття, що я перейнявся надприродною заздрістю — звідки в людей, які ще півроку тому натхненно розбудовували соціалістичну дійсність, узялася така жовч до себе вчорашніх. Мені це дуже сподобалося.