Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

У травні 2004 року, якраз після приєднання західної частини європейської Сарматії (Польщі) до ЄС, у її східній частині (Україні) розпочиналася боротьба за її європейське майбутнє. Вже десь з початком вересня всю територію країни окупували величезні й зовсім не сарматські фотопортрети одного з претендентів на президентське крісло (ставленика Росії), котрого підтримував власник контрольного пакета акцій пивзаводу «Сармат» (місто Донецьк). До речі, цікаво, що менеджери цього пивного бренда вже віддавна працюють на загальноєвропейську пивну ідею, адже рідко яка українська пивна компанія диспонує такою великою кількістю суто європейських ґатунків пива: «Сармат Kaltenberg Pils», «Сармат Пльзенське», «Сармат Баварське», «Сармат Портер»… Цілком зрозумілим є бажання, хоч і несвідомо, на рівні споживчих брендів, розвивати елементи спільної євросарматської ідеології. Ідеологія Мітельойропи, залежна від уже невидимих, але живучих географічних мурів, які не охоплюють усієї території моєї країни, є досить популярною в певних колах центральноєвропейських інтелектуалів. Однак саме євросарматизм здатен бодай якось виправдати існування України на мапі майбутньої об’єднаної Європи. Давня ідея сарматського походження польської шляхти, яка почувалася дещо самотньою серед родовитої Європи і потребувала історично-міфологічного підтвердження своїх природних прав, у парадоксальний спосіб здатна прислужитися інтеґрації України (все ще розділеної — ментально, культурно, мовно, релігійно) до європейських структур. Уже давно варто поховати зачовгані євразійські ідеї, які насправжки завжди виявляються ідеями квазіімперськими і проросійськими за суттю. Саме євросарматизм у якомусь фантастичному варіанті (як молода й перспективна суспільна ідеологія він може стати близький і галичанам, і подолянам, і наддніпрянцям, і слобожанам, і мешканцям Донбасу та Півдня України) потенційно зміг би зшити народ по обидва боки Дніпра. До речі, найновішим винаходом кріейторів пивзаводу «Сармат» є пиво «Дніпро», що належить до дуже демократичної цінової категорії. Воістину, ніщо не здатне об’єднувати людей так, як найпростіші речі цього світу. Не менш символічною можна вважати назву Українсько-Польського товариства з обмеженою відповідальністю, що якогось там року збирається добудувати нафтову трубу з українських Бродів до польського Плоцька. Промовистішу назву для цього проекту, ніж «Сарматія», годі було знайти. Окремі науковці доводять, що назви деяких українських річок мають сарматське походження. Нафтопровід також можна вважати за річку. Євросарматизм — це ідеологія нашої спільної енергетичної безпеки. Вона може називатися зовсім по-іншому, оскільки невідомо, наскільки пересічний українець, втомлений десятилітнім ідеологічним промиванням мізків, здатен сприймати нові історіософські й геополітичні ідеї. І чи не перетворяться вони згодом на жалюгідну пародію, як це врешті-решт і сталося з польським сарматизмом, що його нищівно висміяв геніальний Ґомбрович?

За гіпотезами деяких мовознавців, саме сармати принесли в українську мову її чи не найголовнішу фонетичну особливість — фрикативний звук «г», який став вічною темою для глузувань і насмішок наших північно-східних сусідів. Їм ця наша мовна особливість чомусь видається смішною. Їх не смішить, коли гекають чехи і словаки. Знову парадокс: саме з повним занепадом сарматської ідеології в Польщі з польської мови поступово почав зникати звук «г». Нині від молодих людей уже не почуєш ані «гута», ані «гандель», ані «гармонія». Цей померлий звук можна почути лише від старих людей, та й то дуже рідко. Молодих поляків також смішить цей фонетичний рудимент. Чомусь найбільшою проблемою для поляків, які вивчають українську мову, є саме навчитися вимовляти цей звук. Так само сармати подарували українській мові слово «хата», хоч вона для самих сарматів — племені, що ніколи не стояло на місці, була поняттям радше ефемерним. Натомість для українців сарматське слово «хата» стало чи не центром їхнього мікрокосму, про що може свідчити низка ідіом і сталих словосполучень: «Садок вишневий коло хати» (ідилічна картинка авторства Тараса Шевченка — хрестоматійно-шаблонний образ України), «моя хата скраю» (стереотипне прислів’я, яке свідчить про крайню індиферентність і абсолютний індивідуалізм українців), «щоб у сусіда хата згоріла» (потаємне бажання кожного справжнього, тобто стереотипного українця). Слово «шаровари», яке колись було лише елементом українського національного одягу, вкупі зі словом «культура» («шароварна культура») стало втіленням усього реакційного, ізоляціоністського й антиєвропейського, що є в нашій культурі. Сарматські «шаровари» — це те, що досі не дає українській культурі стати вповні європейською. Шароварна культура — це наш «сарматський» стиль, майже офіційна доктрина культурної політики всіх урядів незалежної України. Іранські запозичення в українській мові звичайно мають відповідники в польській і білоруській мовах, але чомусь не в російській. Скажімо, слово «пан», за яке у зрусифікованих містах України досі можуть винагородити неприязним поглядом і лайкою. Або, скажімо, слово «кат».