Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Український пацифізм буває звичайною реакцією на так звану «не свою війну», небажанням «помирати за чуже». Його можна кваліфікувати як такий собі український варіант чеського швейкування. Закосити по дурці або по здоров’ю — звичний український спосіб уникнути військової повинності. Якщо вже не вдається уникнути служби у війську, тоді українець шкодить. Рівно настільки, щоб отримати задоволення і не потрапити в лабети командування. Втілюється цей варіант пацифізму в численних анекдотах про саботаж українців на службі СССР.

«— Діду, розкажи, як ти під час війни два літаки збив.

— Ну-у-у… Не зовсім збив. Скажімо так: я їх недозаправив».

Певна річ, були й герої, які помирали за чуже, що досі великій масі українських людей здається своїм. І їх чимало в нашій історії. Все ж таки між 1934 і 1959 роками 2319 героїв Радянського Союзу були українцями. Хоча більшість українців на службі радянській імперії — міцні господарники. Радянську армію без прапорщика-українця — вправного комбінатора-махінатора в принципі собі уявити неможливо. Він її становий хребет і сірий кардинал, посередник між світом офіцерів і солдатів, третейський суддя, але передусім істота, що розв’язує всі питання.

Так само чимало українців, які свою війну і нині вважають несвоєю. Звідси труднощі з мобілізацією у війні на Сході. На запитання, яку ж вони війну вважали б своєю, вони або знічуються, або відповідають так: «Візьму зброю в руки, коли вороги прийдуть у мій дім». Але коли вони приходять у його дім, раптом з’являється купа додаткових опцій — зрадника, колаборанта чи просто втікача.

Втім сказати, що така поведінкова стратегія має абсолютну перевагу, було б неправдою. 242 дні українці тримали Донецький аеропорт. І, мабуть, тримали б і далі, було б де ховатись. Росіяни захопили аеропорт тільки завдяки масованим обстрілам і поруйнуванням бетонних споруд. Саме за цю пекельну витривалість українських захисників аеропорту назвали «кіборґами». Абихто такі титули не отримує. Отже, за всіх можливих відхилень воєнного часу все-таки для більшості з нас це таки своя війна.

Кілька років тому мене навідала ідея принципово нової класифікації людських типів в антропологічній перспективі, що підважила всі дотеперішні теорії типології homo sapiens. Жодних більше флегматиків-меланхоліків-санґвініків-холериків! Жодних екстравертів-інтровертів! Уже не кажучи про суспільні ієрархії — народи, касти, групи, клани, класи та іншу нісенітницю. Отже, пані та панове, моя теорія проста.

Людина виявляє свої найбезпосередніші, природні й адекватні реакції лише в екстремальних обставинах або, як писав Карл Ясперс, у пограничних ситуаціях. А тому найкращим середовищем для реалізації людського типу є саме війна. А що війна — це лише друга назва так званого миру, то на війні ми в принципі завжди. Протікаючи в холодній або прохолодній фазі, вона від цього не перестає бути війною — з усіма наслідками для поведінкових установок. Відповідно до цього простого факту людський тип слід розглядати в термінах і поведінкових кліше воєнного стану, коли загострено всі чуття, а людина подекуди керується не так раціональними міркуваннями, як природними інстинктами.

Тому, згідно з означеними вище лаконічними пролеґоменами, пропоную відтепер поділяти людей на такі типи:

· Мародер

· Диверсант

· Дезертир

· Окупант

· Саботажник

· Поліцай

· Колаборант

· Підривник

· Партизан

· Каратель

· Підпільник

· Месник

· Наглядач концтабору

· Полонений

· Піонер-герой

· Зрадник

· Перебіжчик

· Сапер

· Тиловик

· Фронтовик

· Ветеран

· Санітар

· Дитя війни

· Втікач

· «Гарматне м’ясо»

· «Тиловий щур»

· «Тилова гнида»

· «Штабний паразит»

· «Фольксдойч»

· «Небажаний елемент»

Теорія потребує глибокої концептуалізації та численних доповнень. Важко, іноді просто неймовірно та нестерпно важко визначити, наприклад, різницю між «диверсантом», «месником», «партизаном» і «підпільником» або «тиловиком» і «тиловою гнидою» та «тиловим щуром». Але вони, безперечно, існують.

Цікаво лише те, що в цій теорії не знайшлося місця для пацифістів. Бо пацифізму немає. Він буває. А коли буває, завжди є чимось іншим. Принаймні український — точно.

Настав час зізнатись у цьому.

Отже, як вам уже, мабуть, відомо, я переживаю в найнесподіваніших місцях і від найнесподіванішої музики різні екстази. Часто це трапляється в дорозі. І добре, коли музика впливає рівно настільки, щоб бадьоро керувати і не наробити лиха. Це буває з дуже різною музикою. Іноді буває, що доводиться зупинятись на узбіччі і дослухувати до кінця композицію або й цілий альбом.