Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Колись у дитинстві я дуже любив читати різні житія радянських святих. Певна річ, святих — умовно кажучи. Швидше їх можна було назвати святими мучениками. Книжка «Дети-герои» певний час була серед улюблених.

Я любив читати про страждання дітей, бо це допомагало мені витримувати гірчичники, банки й електрофорез. Дитиною я був хворобливою. Звісно, я їм усім дуже співчував. І страшно збрехав би, якби написав, що мені їхні страждання були потрібні лише як полегшення, тобто в сенсі приземлено-утилітарному. Це стосувалося не лише дітей, а й дорослих героїв.

Розумієте, так цікаво виходило… В тій країні лише мертві набували яскравого, унікального й повнокровного образу. Серед живих були потенційні кандидати. Наприклад, лижники-полярники з команди Дмитра Шпаро. Однак живим не вистачало найголовнішого — смерті. Серед живих не було аж таких живих, переконливих і досконалих, як серед мертвих.

Це пояснювалося передусім тим, що над ними проводили дуже серйозну посмертну роботу, доводячи їхні біографії до досконалості, іноді надмірно ретушуючи нагробні світлини і всіляко міфологізуючи їхній відхід.

От, наприклад, Зоя Космодем’янська. Ця героїня мені найчастіше з’являлася у снах. Вона гойдалась на мотузці, але при цьому всміхалася, як на фотографії. Валя Котик взагалі був моїм земляком. Я уявляв собі маленького доходяжку з сусіднього двору, який спромігся просто на неймовірний подвиг духу.

І щоразу поставало питання: «А ти б так зміг?». Я б не зміг. Я б здався, здав друзів-партизанів і продав Батьківщину. Це я тепер так думаю. Але ні! Тоді я б так не подумав. Був би я на місці Космодем’янської, то так само кинув би катам мого народу перед тим, як поліцай-українець виб’є дерев’яну лавку з-під ніг: «Вешайте, вешайте, всех не перевешаете!» Але вдав би, що мене повішали, й для порядку б навіть висолопив язика й посинів. А вночі б розрізав мотузку й утік назад, у партизанський загін.

Їхні подвиги були бездоганні, і люди це були бездоганні. Найбільше захоплення в мене викликав подвиг генерала Карбишева. Скільки разів я бачив цю картину… Він стоїть голий і босий на снігу, на поясі якась біла пов’язка. Мороз — мінус 25. І на нього з усіх боків ллється зі шланґів німецько-фашистська крижана вода, яка поволі перетворює його тіло… Хотілося порівняти це з комахою у бурштині. Але це не те. Його тіло — незламне і міцне — перетворюється на моноліт, безсмертний крижаний пам’ятник вічного подвигу.

Ох, скільки ж разів я це собі уявляв… Він у полі, притулившись до дерева (берези, аякже), і німці. Їх багато, а він один. Ім’я його відоме, подвиг його безсмертний.

Але раптом з’ясовується, що, крім генерала Карбишева, в той самий день у тому ж концтаборі Маутгаузені таким самим чином було вбито ще 499 осіб. Зі шланґів на морозі. Які так само, розумієте, все так само пережили, як він. Тобто генерал не був одинаком, героєм-самітником. Він був учасником великої смертельної масовки. А нам давали зрозуміти, що його подвиг унікальний, неповторний… Що він гордо стоїть, хоч і непритомніє вже, і на грудях видно кубики м’язів, настовбурчені від холоду й останньої людської праведної люті. І очі, глибоко посаджені очі, які витримають заради Батьківщини не тільки це, але й там, у потойбіччі, познаходять кривдників і катів свого народу та… І це все після трьох років концтаборів… З другого боку, якщо подумати: а що це взагалі змінює? Нічого не змінює, зовсім нічого. Вже пізно щось міняти. Знову все те саме: гірчичники, банки, електрофорез…

Я дуже люблю робити людям приємне за свій рахунок. Особливо коли ці люди добрі. Найчастіше це відбувається в мене з людьми «від землі». Я визнаю та приймаю їхню практичність і вважаю, що так мусить бути.

— Синтетика чи напівсинтетика? — питає сьогодні Степан Іванович у мене. Він прийшов зробити мені зручну систему, щоб я міг запускати ґенератор і щоб цей ґенератор не конфліктував з електромережею. Степан Іванович питає про мастило для ґенератора.

— Я не знаю, — відповідаю я йому. — Дуб дубом.

І вони сміються — Степан Іванович і його син, Сергій Степанович. Телефоную до Павла Федоровича, який допомагає запустити по телефону ґенератор. Він починає пояснювати, а я йому кажу:

— Павле Федоровичу, стривайте. Ви мені не кажіть, я дам Сергієві Степановичу слухавку, бо ж, ви знаєте, я не розуміюся на тому. Дуб дубом.

Знову сміх. Поблажливий і добрий. Тільки вже не дует — тріо. Степан із Сергієм — і Павло Федорович у телефоні. Сергій слухає вказівки Дєда, бо Павло Федорович із них наймудріший. Він працював в Інституті кібернетики і бачив живого Глушкова. І нехай я насправді все розумію і трохи навіть знаю, і нехай я навіть сам щось іноді можу (можу, я перевіряв!), мені все одно, бляха, приємно. Я некомпетентний. Я краще їм повірю. Повірю. Хоч я завжди приєднуюся до їхнього сміху — поблажливого і доброго, я усвідомлюю, що вони мене мають за неповносправного чоловіка, «який нічого не вміє».