Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Мешкаючи в ньому, здавалося, що я плекав власну самотність, хоч насправді одинаком не був. Тепер, коли самотній він, я не знаходжу собі місця. В ньому лежать на стелажах книжки, яких ніхто не читає, виделки, тарілки й горнятка, якими ніхто не користується. Працює холодильник — просто так, ні для кого. Але мені трохи радісно, що в будинку є хоч щось, що і далі живе.

Останні три мої приїзди були дуже кінематографічні. І якби я був японським режисером, за ними можна було б зняти повнометражний фільм — без сюжету, але з бурхливими внутрішніми переживаннями героя. Всі три рази в мені боролися два бажання: зачинитися в ньому і ніколи не виходити та чимшвидше звідти втекти. Так тікають злодії з місця злочину. Так тікають зрадники, які нікого не зраджували, крім себе.

Я знаю, що цей будинок мудрий і добрий. З ним насправді все гаразд. І зі мною — теж. Тільки більше вже ніколи не буде так, як колись.

Український пацифізм — явище таке ж контроверсійне, як і українська войовничість. Мінлива природа українського характеру закладена вже в самому національному бутті. Українці, як хамелеони, бувають різними в різні часи. Але йдуть вони на війну чи ховаються по хатах за високими тинами, насправді не грає принципової ролі. Адже єдине, що залишається повсякчас стабільним — це той факт, що вони все одно гинуть. І здебільшого програють. Навіть якщо при цьому часом і перемагають. Один із перших звитяжних українців — напівміфологічний середньовічний князь Святослав прибив щит на брамі Царгорода, але не уникнув трагічної долі — поліг у битві з печенігами, а з його черепа, за леґендою, переможці пили алкоголь. Хоч, може, і не алкоголь. Історія не уточнює. Його мати, княгиня Ольга, яку канонізували і визнали рівноапостольною, на знак помсти за смерть чоловіка спалила древлянське місто Іскоростень, випустивши на нього підпалених голубів. Сивина віків не дає прикладів українського пацифізму. Втім дехто вважає, що не було ще тоді у природі жодних українців.

Український пацифізм аж ніяк не можна вважати породженням гуманістичних ідеалів Просвітництва та Нового часу. Наша сумирність і поміркованість не від любові до людини, а завжди своєрідна втеча від війни. Іконічний образ Козака Мамая є втіленням заспокоєного і мудрого воїна, який точно не збирається нікого вбивати. Його малюють із кобзою в руках. Поруч — вірний коник, сулія з трунком, ріжок, шапка і шабля. Певна річ, він не відмовився від шляху воїна. Але в цю мить навіки застиг у позі цілковитого ненасильства — саме таким і запам’ятався. Мамая часто порівнюють з Буддою. Останній вигадав струнку систему переродження людини після смерті і відмову від жорстокості та насильства. Натомість козацьке прислів’я «двічі не вмирати» демонструє згоду з фатумом. Для Мамая западання в стан блаженного спокою і вмиротвореності — благословенна пауза між жорстокістю та насильством. Десь приблизно така ж, як і смерть — одноразова. Українець буває пацифістом, але ним не є. Український доброволець на Донбасі, як і Мамай, теж грає на кобзі. Але поруч на триніжку стоїть кулемет. Навіть є таке фото.

Український пацифізм має свої гострі грані. Буваючи пацифістом, українець поводиться дивно — як хижа пташка, що завжди готова сполохатись, як кіт, що залишив помирати поранену мишу, ніби її страждання не справа його зубів і рук, точніше, лап. Він у дуже дивний спосіб нікому не завдає болю. І коли бачиш ці прояви любові до всього живого, іноді здається, що краще б він бив і вбивав. В українському анекдоті про свиню на милицях пацифізм іде руч об руч з прагматичністю, адже навіщо вбивати всю свиню заради кількох тарілок холодцю? Якби можна було, то українець би нікого не вбивав. Але не можна. Коли українець не вбиває, вбивають його. Можна було б уявити ідеальну ситуацію, в якій з українцем поруч той, хто не бажає йому смерті. Однак за всю нашу історію таких добродухів не траплялося. Українець не зміг би вижити, якби роль жертви не змінював на роль ката. Страшно подумати, якби на нашому історичному місці опинилися якісь, наприклад, витончені естети голландці або тихі сировари швейцарці. У перерві між станом жертви або ката він носить «дулю в кишені» й тихо ненавидить зайд і окупантів. Дуля легко перетворюється на кулак, а потім знову так само легко скручується в дулю.

Український пацифізм часто-густо можна сплутати з невтручанням і тихими формами колабораціонізму. Їхнім антиподом є леґендарна українська партизанщина, сповнена вельми багатих традицій. Утім усе було б простіше з партизанщиною, якби не постать зрадника. Зрадник у партизанському загоні іноді здається таким собі «послом миру», людиною, яка не за гроші, а за велінням душі здає своїх побратимів ворогам. Не тому що ненавидить своїх або більше за батьківщину любить гроші. Ні, понад усе він бажає, щоб увесь цей жах нарешті завершився і настав мир. Просто його вся ця воєнна романтика дістала і він чимдуж мріє повернутися під рідні стріхи, у рідні хліви та стодоли. Зрадництво — теж одна з форм українського пацифізму, його збочено-прагматична версія. Новітній український фольклор закріпив цей мотив в анекдоті: «Один українець — партизан, два українці — партизанський загін, три українці — партизанський загін зі зрадником». І недарма в сучасній Україні антиподом «перемоги» є саме «зрада», а не «поразка». Адже поразка — це завжди остаточний крах, тоді як зрада багатьом здається якоюсь паралельною перемогою, ще однією позитивною версією розвитку трагічних подій. Дослідження феноменології української зради таке карколомне заняття, що кожна «перемога» може вважатися «зрадою» і кожну «зраду» можна сприйняти як перемогу. Те, що Путін не окупував увесь Схід і Південь України — це, безперечно, «перемога», але те, що він анексував Крим і відрізав від нас індустріальні райони Донбасу — це, без сумніву, «зрада». Або навпаки — кому як подобається.