Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Я взагалі думаю, що вони мають мене за каліку, який невідомо як існує і невідомо чим займається. Ну, бо всім навколо видно, що роблять вони. А що роблю я? Чим я заслужив на це життя? І от вони тепер сплять у своїх ліжках із зашкарублими на морозі руками — рожевощокі мужики. Батько та син. А я про них пишу. Може, їм тепер сниться щось приємне. Наприклад, якісь пташки. Зграя маленьких синичок — веселих і водночас ділових. А ми всі троє їх годуємо просом, пшеницею та шкварками в морозяний і сонячний день. І в цьому сні я їм рівня. Так мало бути, зрештою, якби я свого часу не почав читати книжки. Я такий, як вони, мужик із зашкарублими від морозу руками. Ми просто щось робимо, нарешті, разом. Я теж умію! Я теж можу! Їжте, дзьобайте, маленькі мої пташечки. Зима нас чекає складна і люта. Може, хтось із вас і не дострибає до весняних пролісків. Ми сміємось і радіємо в їхніх простих мужицьких снах. Хай їм добре спиться — Степанові Івановичу і Сергієві Степановичу Синичкам.

Три холодильні прилавки в невеличкій селищній м’ясній крамниці. Три жінки середнього віку підходять по черзі до прилавків і уважними поглядами вивчають їхній асортимент.

Є таке поняття в наркоманському жарґоні — train-spotting, щось на зразок «втикання на поїзди» — а насправді пошуки вени для ін’єкції. А це — meat-spotting. Тривала, уважна медитація на м’ясо.

У цих жінок обличчя робляться смертельно серйозними, наче йдеться про дуже епохальний вибір. Тут не можна схибити і, не дай Боже, вибрати щось невідповідне. Тому між жінками та м’ясом встановлюється духовний зв’язок. М’ясо на прилавку має всі ознаки трансцендентного, воно нереальне, поки лежить за склом.

Коли ти його, нарешті, вибираєш, воно привласнюється, тобто стає твоїм. Але насправді в цій системі стосунків до кінця невідомо, хто кого привласнює. Адже м’ясо вивчає тебе аж ніяк не менше. М’ясо підморгує і усміхається. М’ясо зваблює і переконує. Коли ти дивишся на м’ясо, м’ясо дивиться на тебе. Тому таке побожне мовчання. М’ясо любить тишу. Його треба поважати. Зайве слово — переступ. Не можна розмовляти в церкві.

Якщо котрась із жінок вибирає шматок корейки, який би ти вподобав, я знаю, що відбувається з тобою. У тебе серце обливається кров’ю. Ти вже тут нічого не знайдеш. Тебе обійшли. Замахнулися на святе. Виходь. Погуляй трошки. Або ще краще — прийди завтра. Треба очиститись.

— Три серця, — каже одна з них продавчині. — Три серця і вим’я.

Три серця і вим’я в ім’я всього святого. Святий образ «Три Серця і Вим’я Яловиче».

Сім’яники поруч із серцем. Набухлі невтоленим бичачим задоволенням. Їх теж хтось купить. До когось і вони всміхнуться.

Тут, де свинина і яловичина — найцікавіше. Бо вони ближчі до нас, ніж кури. Так принаймні здається. Курка максимально знеособлена. Кури — це майже рослини в нашій системі цінностей. Антибіотики і гормони є в усьому, але в курятині — особливо. Курка — м’ясо сумнівне. Курка — це завжди компроміс.

А от свинина і яловичина — наш живильний ландшафт. Вони сильніші за нас, бо без них ми — ніхто. Заради них ми тут і завдяки їм ми тут.

А завтра вночі ми всі підемо до церкви. Ми і наші шинки, буженини, ковбаски, шпондери, яєчка. Станемо рядочком і заспіваємо: «Христос воскрес із мертвих, смертію смерть подолав…». Вони теж заспівають — свині, корови, кури, індички. «І тим, що в гробах, життя дарував».

Поки ми не в гробах, ми дивимося на скляні м’ясні саркофаги, а з них на нас дивиться вічність.

Нещодавно я покинув будинок, у якому прожив останні шість років. Це розлучення нібито не остаточне. Так прощаються зі старими родичами, в яких обіцяють час від часу бувати. Він і далі в моїй власності. Я пообіцяв його не залишати без уваги і не залишаю. Буваю раз на тиждень — перевірити справність роботи газового котла. Перед консервацією на зиму я намагався його задобрити: перестелив дах і почепив ґрати на вікна.

Тепер він виглядає, як справжня фортеця, от тільки всередині нікого нема. У нас бували різні пригоди. Тільки вічні миші знають про всі тонкощі наших складних взаємин. Йому довелося миритися з хазяїном, у якого руки ростуть не з того місця. Мене він відверто терпів, але докучав не надто. Іноді доводилося боротися з його характерними особливостями: дивним перепадом температур, містичними протягами та схильністю до замерзання труб. Ми знали, що нам нема куди одне від одного подітись. А тепер мене там нема. Я зрадив його з двокімнатною квартирою в київському спальному районі.