Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Окрема тема — канали, з яких мовлять пристрасні мусульманські проповідники з метровими бородами. Навіть арабські дівчата, які пропонують телефонні розмови на вільні теми, здаються освяченими аґентами цих суворих бороданів, бо не показують не те що грудей — навіть литок. Спочатку дивує, коли бачиш, як ведучий новин, сидячи у студії, кричить на свою аудиторію. А потім розумієш, що він так розмовляє — і на те нема ради. Ще можна поспівати арабське караоке і виграти у прямому ефірі 9 тисяч євро. Але ніхто з нашої вулиці туди не телефонував і не зателефонує. Нема дурних.

На киргизькому каналі непогані киргизькі новини киргизькою ж мовою. Іракські курди — найжиттєрадісніші в мусульманському світі. Свої канали мають іранські зороастрійці-вогнепоклонники й ассирійці-християни…

А десь далеко, поза межами цього екзотичного салату, існує так званий цивілізований світ, який просто так, на дурняка, не піддається дачникам Київської області. Навіть BBC ми змушені дивитися в арабському варіанті. За все ж решта треба просто заплатити. А платити тут ніхто й ніколи не буде. Тому для нас, дачників, він набагато менш реальний, ніж промови президента Судану або скупі лівійські телесеріали.

І ще одне: від єдиного каналу «жари» я одразу ж забув пароль. А дядю Мішу знайти не можу, бо він живе без мобільного телефону і приходить лише до тих, кому це насправді треба.

Собаки — дуже консервативні істоти. Вони не розуміють, коли ти поводишся ірраціонально. На їхню думку, ірраціонально. Не розуміють, коли ти співаєш або махаєш руками, або танцюєш, або займаєшся йогою. Це для них зайві та безглузді рухи, які не призводять до насичення, випорожнення або продовження роду. Їм не поясниш: «Слухайте, пані та панове, була собі людська істота, по суті, примат, ваш родич, істота, яка за тисячоліття виробила цілий шар культури, де так заведено. Ми любимо іноді собі повидавати дивні звуки або поробити недоладні рухи. Просто для задоволення». Вони подивляться і скажуть у відповідь щось таке: «Говори, говори…», а про себе подумають: «Ну, яке ще задоволення, чуваче? Це ж натуральний дурдом!» Тобто для них нормально, коли ти з ними розмовляєш. Для них твої слова — напівпорожній звук. Вони вивчили кілька слів і непогано орієнтуються у твоїх емоціях. Вони на своєму рівні вивчили тебе досить добре, їм вистачає. А от те, що ти робиш несподівано звуками або тілом, окрім того, що ходиш і гладиш їх, викликає ступор. Таке ж нерозуміння викликає їхня ірраціональна поведінка. На мою думку. От вони іноді виють. Ситі, після прогулянки. Навколо жодного видимого подразника, крім цвіркунів і далекого гуркоту нічних товарняків. А вони виють або скавулять. Щось усередині їхніх вечірніх, присмеркових душ проситься назовні. Якась незрима енергія незадоволення. Якась нутряна собача лірика. І в цьому є щось духовне і душевне. Воно відверто дратує, як погана пісня. Це теж вияв якоїсь собачої культури. І якби я був зоопсихологом або, прости Господи, зообіхевіористом, то мерщій би визначив природу цих звуків, докопався до причин. А так — нерозуміння par excellence. Безсилля примата з культурним баґажем перед культурним баґажем родини собачих. Усе тримається на якомусь багатотисячолітньому компромісі, що дозволяє нам поважати одне одного без розуміння глибин і поверхонь. Собакам сняться сни. Цікаво, в них усе гарне, як у чорно-білому італійському неореалізмі, чи все банально і кольорово, як у житті? Зрозуміло, що вони не розрізняють кольорів і все в них до болю чорно-біле. Але сни… Які в них сни? Чи їм сняться запахи — те найкраще і найтонше, що їм дарувала природа? А може, їм сняться твої пісні або танці, і тому вони здригаються і скавулять у темних глибинах своїх снів: «Припини, нарешті, припини…».

Якось я був свідком дивної ситуації. Приїхав на метро «Лісова» по свою одну людину Припаркував на цьому, значить, Броварському проспекті, розвернувшись у бік Києва. Бачу на тротуарі стоїть якийсь молодий чувак із чотирма газовими балонами. Ну, це такі, що в хатах колись для кухонь ставили.

Червоні балони стоять у рядочок, а я вже встиг згадати з тими балонами і дитинство, і бабину хату, і дідуся-паралітика, який у тій хаті жив. Я пам’ятаю ті балони дуже добре. Як вони функціонували, як їх міняла спеціальна машина з такими ячейками спеціальними, як економився цей газ, як потім бабуся, переїхавши до квартири, запалювала газ вранці й кайфувала від того, що вже не треба міняти ті балони й економити, як припалювала зужиті сірники від, як казала, «канфорки», бо сірники тоді були дорожчі за цей газ, який не коштував зовсім нічого.