Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Проте я певен, що у світлі крайнього квієтизму так званої опозиції та повної пасивності так званої інтеліґенції робоча людина, оця справжня і нерозтрачена «третя сила», яку ми так активно постійно накликаємо з хтонічної безвісті, обов’язково отримає свій історичний шанс.

Ні, це буде не електрик. Я бачу цього майбутнього лідера непитущим і бадьорим асенізатором. Головою профспілки асенізаторів, наприклад. Це мало б бути повстання народного низу в його буквальному бахтінському прояві. Він мусить водночас дуже відштовхувати від себе і так само сильно приваблювати.

За ним мають тягнутися люди, адже предмет, яким він оперує, об’єднує всіх без винятку. Розпачливий вигук «Звідки в наших людях стільки гівна…» повинен стати оптимістичним політичним гаслом і перетворити, нарешті, недолік на перевагу. Це єдине, що здатне об’єднати без огляду на ідеологічно-історичні та культурно-релігійні суперечності Схід і Захід України.

Так, гівно. Якщо це не може зробити футбол, горілка та гривня, то чому не воно? Хоч це, може, і занадто виклично і скандально звучить. Зрештою, яка вже там скандальність? Трагедія — це тоді, коли його нема. Це тоді, коли, вибачте на слові, нема чим сходить у туалет.

Десь на дні великого всеукраїнського серця вже тепер визріває відчайдушна й вітальна, безнадійна у своїй остаточній, екстремальній красі і життєствердна ідеологія українського гівнизму. І її не треба вигадувати! Вона сидить у людях на всіх рівнях і ось-ось підійде вже під горло. Її треба концептуалізувати й оформити. А ще — обов’язково пошукати серед асенізаторів того єдиного, хто здатен вивести український народ із постсовєтського полону.

Я знаю, тріє царі вже вийшли по нього. Вони йдуть, уважно принюхуючись містами і селами України. Вони обов’язково дійдуть, знайдуть, впізнають Його. А він усе зробить так, як і слід зробити в нашій ситуації. Спочатку все заллє і втопить, а потім усе очистить. Як і належить Великому Асенізаторові.

Хрущі… Полчища, сонмища хрущів звідкись з’явилися раптом. Вони б’ються об шибки, як град. Б’ються й відлітають, приголомшені, щоб за якусь мить знову повторити спробу. І не гудуть, як у Шевченка. В часи Шевченка, можливо, й гули. А тепер вони туркочуть чи торохкають, немов стара кінокамера. Хоча хтозна, якби в часи Шевченка були кінокамери, може, він ужив би інше слово. Але нині вони точно не гудуть. «Плугатарі з плугами йдуть…» Плугатарів немає.

В сусіда працює бриґада майстрів, яка перекриває дах. Щойно вони в паніці, з нецензурними криками й зойками «Боже», «мамо» і «бляха» злізли з даху, бо від хрущів у них запаморочилася голова. Точніше, голови. Всі голови в них закрутились.

І від цієї круговерті хрущів і людських голів мені здалося у якусь мить, що в мої шибки б’ються втомлені й закумарені хрущами голови майстрів. Я спостерігав, як вони тікають на своєму міні-вені, безладно порозкидавши інструменти та спецодяг. Спостерігав і нічим не міг їх розрадити і заспокоїти. І ніяк не міг зупинити. Не міг крикнути: «Стійте, це ще не кінець! Не бійтеся, панове! Це всього лише хрущі над вишнями гудуть!» Хто знає, що здатен зробити майстер-покрівельник у хвилину шоку? Вони голі-голісінькі просто залізли в машину і вшились. Плугатарі часів Шевченка так би не вчинили. Так не вчинили б і плугатарі Рильського. Точніше, один плугатар, який «у полі ледве маячить». Бо вони тоді дружили з природою, а тепер природа в людини викликає лише страх, неначе в античних древлян або трипільців.

Я позбирав їхній інструмент і одяг, а тепер не знаю, що мені з цим усім робити? Спалити? Закопати? Вони ж не повернуться вже. Як не повернеться вже сніг. Як не повернеться перша любов. Тепер тільки хрущі літатимуть і битимуться об шибки до самого кінця часів, після якого вже ніхто не пам’ятатиме вірша «Садок вишневий коло хати». Бо не буде вже тоді нікого і нічого, крім гігантської і всеосяжної самотності Бога, який уже зовсім нічого не розумітиме.

Просто сидітимуть десь у печерах Його мозку, як залишкове відлуння зниклих епох, і бринітимуть незрозумілі слова мертвої мови: «…лиш соловейко не затих, лиш соловейко не затих». «За кого ж соловейко? — подумає Бог. — За кого ж він, якщо не за тих? Нікого ж нема!»

І далі сидітиме, самотній і покинутий, над прірвою буття.

Амінь.

Ми ж раніше, ще в совдепі, не знали про психоаналіз. Тільки здогадувались, що в дитинстві формується людський характер з усім, що з нього може випливати, викочуватись або вилітати.