Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Все було так, як і мало бути. Сліпий інвалід запитав про Волинську трагедію. Тітонька бальзаківського віку запитала про Помаранчеву революцію. Я був послідовний, уважний до них. Навіть прочитав кілька текстів. А після виступу до мене підійшли — їй-бо не брешу — дві 13-річні «лолітки» і подарували мені два (!) букети — один із герберами, а другий — із трояндами. І поцілували мене у щоки!

Сліпий інвалід наприкінці виступу сказав, підсумовуючи весь абсурд, таке:

— Я йшов на зустріч з вами, чесно кажучи, ні на що особливе не сподіваючись. Але тепер щиро зізнаюсь, що ця зустріч з вами мене неабияк збагатила. Я побачив у вашій особі майбутнє України як європейської держави та неабияку силу української культури.

«Ага, побачив, — подумав я. — А я, їдучи на зустріч із вами, побачив Ісуса Христа». Але тільки подумав. Тепер Ісуса Христа Царя доробили. І він стоїть у широкому полі перед Свебодзіном 52-метровий як нагадування про те, що блаженні вбогі духом, бо таких є Царство Небесне.

А два букети — гербери і троянди отримала Яцекова (Дарекова, Марекова) дружина. Вперше за останні 15 років.

Те, з якою неймовірною силою в Україні останнім часом культивується знання і вміння, гідне неабиякої похвали. «Запросили прочитати лекцію», «Ох, мене вже теж запрошували». Тебе запрошують читати лекції. Десь беруть на це гроші. Домовляються про приміщення. Формують групи. Я не знаю, хто тут визначає моду, але те, що мода на знання і вміння вже нав’язана — це факт. Іноді це речі суто практичного плану, іноді речі цілком абстрактні, геть відірвані від реальності («Поняття свідомого та несвідомого в Гуссерля»). І люди йдуть — їм цікаво про Гуссерля. Збирається зала 18-20-річних дівчат і слухає про Гуссерля. І от коли ти їм читаєш лекцію про Гуссерля, яким ти (не я конкретно, а хтось інший, філософ) займаєшся пів свого життя і давно підозрював, що ніхто, крім тебе і ще двох ментальних калік, Гуссерлем у цій країні не зацікавиться, ти раптом бачиш двадцять пар дівочих очей, які дивляться на тебе серйозно і щось нотують. Вони заплатили, наприклад. За те, щоб ти розповів їм про те, у чому міг зізнатися тільки собі. І ти заводишся від цього. Раптом розумієш, що мало, критично мало одного Гуссерля, дівочі очі мої, оченята, давайте я вам дам ще трохи Гайдеґґера. У нього теж є про те саме. Він, взагалі-то, розвинув і десь переосмислив Гуссерля. Ну, і без Дільтея теж ані руш. І ти заводишся, ходиш, розмахуєш руками, креслиш маркером якісь схеми: Дільтей, Гуссерль, Гайдеґґер. І думаєш, а раптом серед цих очей уже єсть очі якоїсь української Ханни Арендт. Певна річ, вона Оксана Петренко. Але й ти не Мартін Гайдеґґер. З іншого боку, ти був ближче завжди до Мартіна Гайдеґґера, ніж будь-хто інший у цій країні. І ось Оксана. Вона слухає. І вона почує. І ти вже починаєш думати: Матір Божа, та це ж уже зародок традиції, очі мої, оченята. І наступного разу ти знову прийдеш, бо ця мода розтягнеться на кілька років. Бо це раптом стало круто: відрізняти концепції свідомого і несвідомого в Гуссерля та Гайдеґґера. І серед дівчат 18-20-ти років київських і приїжджих поволі сформувалось уявлення про те, що краще знати відмінності та спільності в цих концепціях, ніж не знати. Знання вийшло з тісних кабінетів на вулиці. Оксана закінчила технікум харчової промисловості («кріотехнології і швидка заморозка м’яса великої рогатої худоби у кліматичних умовах Українського Півдня»), але вступила на філософський факультет. І ось вона підходить до тебе: «Ви пам’ятаєте мене? Я — Оксана. Я слухала ваші лекції про свідоме та несвідоме в Гуссерля у клубі трамвайників при депо імені Красіна». І ти розумієш, що ось воно — традиція і школа. Тепер ви з Оксаною приречені. Точніше, обрані. Ти дивишся на Оксану і помічаєш характерні сіруваті мішки під очима і хворобливу блідість шкіри. Ти хочеш її поцілувати — ні, не у щоку, а просто в цю хворобливу блідість шкіри. Ви почнете, ви вже почали. Ти фактично зламав одне нормальне людське життя «дім — родина — робота — дім» і викрав душу української дівчини для Філософії. Тепер «Дільтей — Гуссерль — Гайдеґґер». І далі тобі якось із цим треба жити. І їй теж. Тепер у вас філософська школа.

Міркуючи про наше майбутнє, я дедалі частіше доходжу висновку, що причиною хронічного просирання нашого історичного шансу останніх двадцяти з гаком років є те, що країною і хвилини не правила робоча людина.

Нам потрібен був свій Лех Валенса. Бодай на одну каденцію. Червоний секретар. Червоний директор. Червоний бухгалтер. Червоний завгар… Ніхто з них не заробляв фізичною працею. Ніхто з них не знав біди, чекаючи з трепетом на «тринадцяту зарплату», і не вигризав сталеву стружку, що в’їлась у шкіру на руках…