Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

На цьому моменті він уриває свою розповідь, чекаючи наших запитань. Але нас не цікавлять технологічні подробиці. Оскільки він сидить перед нами живий, зрозуміло, що старому таки вдалося поглибше сховати дроти від очей лідера «реґіоналів».

— Буду нескромним, — каже дядя Міша, — але зробив все чін-чінарьом. Ні один проводок не виліз. Закащикам понравилося. Кажуть: «Дядя Міша, за вашу роботу ось вам зверху ще 200 доларів». Не обідили мене. Зав’язали очі чорною косинкою та привезли цілого й неврідімого додому.

Дядя Міша обіцяв дітям мультики, матерям — серіали, а мені — цілодобовий футбольний канал. Віри йому не було, хоч я точно знав, що з 540-ка каналів обов’язково буде бодай один, який доведеться ховати від дитячих очей. Про його існування я почув від нашого сусіда Ніколаїча.

Уродженець Нижнього Новгорода, Ніколаїч у свої 68 років має міцне здоров’я, брежнєвські брови й нерозтрачену дитячу наївність. Він ще жодного разу не бачив порнофільмів. Тому те, що показав йому інший сусід, на кілька тижнів стало предметом його пристрасних монологів. Його ставлення до побаченого коливалося між неприхованим захватом і святенницькою огидою. Про те, що Ніколаїч побачив нарешті порнофільм, довідався весь кооператив.

— А бабы там все, как одна, дородные и красииивые, как доярки. Вот с такими дойками. А мужики — вот с такими приборами! Чем они их колют, интересно, — Вікторович широко розводив руками, показуючи невидимий півтораметровий улов. — А он ее и туда, и сюда. А она его после зтого еще и целует. Целует! — повторював він і для годиться пристрасно додавав: — Фу-у-у…

Дядя Міша розповів, як ставив тарілку одному батюшці Московського патріархату. Їхати довелося в сусідню область, хоч очі чорною косинкою ніхто не зав’язував і 200 баксів згори не приплатив.

— І цей отець Георгій, як матушка вийшла з хати, відводить мене в сторону і шепоче: «Міша, а єсть такий канал, щоб “жара” була?» «Яка ще “жара”?» — питаю я, вроді придурююся. «А ви хіба не здогадуєтесь?» — хитро каже батюшка. А я йому: «Сдєлаєм, панотче, дєлов-то». І от коли я все зробив, зву його роботу приймати. Замкнув він двері й питає: «Ану, покажіть, Міша, жару». Я тиць-тиць на кнопки, а він як побачить, як заверещить: «Виключіть зараз же! Не позорьте мене!». А рядом же ж нікого нема — тільки він і я, двоє нас. Перед ким я його позорив?.. Потім мене на машині доганяв, просив, щоб я його пароль од «жари» вводити навчив. Навіть пульт із собою прихватив.

Дядя Міша і нам зробив усе чін-чінарьом, пообіцявши безстрокове ґарантійне обслуговування. Сказати, що нам зовсім не знадобилася ця тарілка як джерело інформації чи задоволення — це не сказати нічого. Діти так і зосталися без мультиків, хоч дядя Міша урочисто їх пообіцяв, а я — без футболу. Хоч ні, брешу, одного разу азербайджанський канал показав матч Ліґи чемпіонів між московським ЦСКА і стамбульським «Бешикташем». Із нього я довідався, що турецькою мовою слово «жовтень», точнісінько як і російською, вимовляється «октябрь».

Чи задля мозкової гімнастики, чи щоб перед самим собою виправдати гонорар дяді Міші, раз на місяць я таки занурююся в цифрові хвилі кількох «шарових» супутників.

У моєму телевізорі існує якийсь цілковито альтернативний світ, приблизно порівну поділений між італійцями й арабами. Десь 80 % ефіру належить саме їм, немов не існує на світі ні Америки, ні Франції, ні Британії, ні Молдови, ні навіть Росії. Таке враження, що Землю поділено між двома великими імперіями — Італією й Арабією, які ведуть неоголошену війну за мізки й душі дачників Київської області.

На італійському телебаченні з каналу на канал бігає якийсь підозрілий тип, який пропонує ювелірні прикраси й картини невизнаних живописців. Його можна побачити щодня, і в певну мить ти розумієш, що звертається він не до абстрактної аудиторії, а особисто до тебе. Бо хіба може один ведучий бути присутнім одразу на десяти каналах із різними назвами?

Італійське телебачення важко назвати нецікавим. Воно фатальне. Навіть українське ТБ сімдесятих здалося б зразком професійності. Але італійці беруть кількістю. Дивлюся іноді телеканал острова Сардинії — там бувають непогані фотозамальовки з місцевою природою. Втім є дуже цікавий канал, присвячений життєдіяльності католицького святого, отця Піо, що так і називається — «Падре Піо». Там усе спокійно і розмірено, крім радіопроповідей самого леґендарного отця, який був чи не останнім харизматом католицької церкви, що й довів своїми справжніми стигматами.