Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Ще ми знали про гени. Гени могли бути поганими і гарними, зіпсутими і надзвичайними. Вони переходили людині у спадок. Іноді як валіза без ручки. Іноді як ручка без пасти. Іноді як паста без зубів. Іноді як зуби без щелепи. Іноді як щелепа без мозку. Все інше залежало від людини. Точніше, не залежало і не від людини. А від якихось відпрацьованих життєвих механізмів або ритуалів соціального садомазохізму: школа — армія — інститут — сім’я.

Як формувалась людина? Вона формувалася страшно, але її формування завжди супроводжував якийсь тотальний оптимізм. Тупий і інерційний пізньосовєтський оптимізм, якому на зміну прийшов травматичний досвід дев’яностих і вульґарний психоаналіз.

Тепер ми дізнались і про едіпів комплекс, і про роль дитячої травми, і про, прости Господи, функцію сновидінь у роботі підсвідомого, хоч не уявляли ще, наприклад, чим підсвідоме відрізняється від несвідомого. Ну, нічого…

Одне слово, ми тепер довідалися, що все з нами вже сталось. І все, що сталося з нами, було надзвичайно поганим, безпросвітним і невиправним. Біда постсовєтської людини в тому, що вона раптом здогадалась, що гаплик з нею стався ще в дитинстві або ще перед народженням, з травмами її батьків, які народились під час BOB, і дідів, які якимось дивом пережили Голодомор.

Ще одна тема, до речі. Ми фантастично міцна порода. Наші діди пережили Голодомор. Що це означає? Це означає, що нам, по суті, має бути не страшна ні атомна війна, ні кінець світу, ні початок нової ери. Але це ліричний відступ.

Отже, ми раптом довідалися, що ми — невиліковні і з нас нічого доброго не буде. І найкраще, що ми можемо дати своїм дітям і онукам — це не заважати і не шкодити. А просто стати перегноєм для їхнього майбутнього. Іншими словами, просто вбитись об Стіну Плачу.

І, ясна річ, наша місія: зробити так, щоб наші діти мали щасливе дитинство і не отримали в ньому травм і комплексів. І тут я переходжу, власне, до того, з чого починав. Ми — люди спалені — зі своїм вагоном психологічних проблем і різної неадекватності. І наші діти не мають — повинні бути ліпшими. Вони повинні бути без комплексів і травм.

І от питання: а що заповнить у їхньому внутрішньому житті комплекси і травми, якщо ми їх від них вбережемо? От розмовляєш із новою людиною і бачиш: у ній все прекрасне. Нема ні щербинки, ні червоточинки. Суцільний позитив. Звільнені, визволені від комплексів і травм!

Люди без комплексів і травм заповнять нашу країну, а згодом успадкують землю. Що вони робитимуть? Якими будуть? Які танці танцюватимуть на наших могилах? Бо що ще можуть робити люди без комплексів? Вони можуть робити все, що не могли зробити травмовані й закомплексовані ми…

І так, вони будуть чесними і побудують справедливий світ. Вони не їстимуть м’яса і обиратимуть у парламент роботів. Вони ще жартуватимуть там, у майбутньому, ніби кепкуючи з наших кісток: «Роботи роблять вільними».

Отже, до чого я це веду. Іноді мені здається, що образ майбутньої людини — це навіть щемкіша таємниця, ніж існування Бога, форма Всесвіту й убивство Кеннеді. Я так хочу, щоб вони, нарешті, змогли. Щоб зуміли побудувати тут як не Шанґрі-Ла чи Місто Сонця, то принаймні Силіконову Долину або Велику китайську стіну. І зруйнували велику Стіну Плачу нашої Внутрішньої Бородянки, нашого Внутрішнього Пороскотня. А ми… А ми — діти шаурми…

Вусатий дядя Міша зробив мене членом елітного телевізійного клубу. Бо супутникова антена віднедавна стала обов’язковим елементом дачного побуту — як і удобрення дерев та асенізація вигрібних ям. Тепер я завжди маю про що поговорити із сусідами, адже, як і вони, володію 540-ка телевізійними каналами.

Дядя Міша бере лише за роботу й матеріали, тому витискає з космосу максимум шари. Спрямована у глибоке небо сателітарка пропонує від світу тільки те, що йому нам, дачникам, не шкода віддати задарма. А тому і образ цього світу більше схожий на безплатний сир, що, як відомо, буває лише в мишоловці.

Він знає толк у людях, цей дядя Міша, бо інакше його бізнес не йшов би так добре. Таємничий, наче Зорро, він не має мобільного телефону: «Люди самі мене знаходять». Його функція загалом проста: купити на Кардачах тюнер, тарілку та кільканадцять метрів дроту й усе це з’єднати за усталеною схемою. Але дядя Міша зумів поставити собі на службу міф і леґенду:

— Оце приходять до мене двоє в чорних шкіряних куртках. Ну, бандити, думаю… А вони: «Дядя Міша, здрастуйте. Ми донєцкіє. Єсть важне діло». В мене всьо внутрі затряслося. А вони кажуть: «Нічого не бойтєсь. Просто нада поставить тарілку Януковичу». Зав’язали мені очі чорною косинкою та й повезли. Приводять у просторну залу, а там — тільки в центрі тілівізор і розетки на стінах, а на полу — дорогущий паркет із червоного дерева. І говорять: «Дядя Міша, ми знаємо, що тільки ви можете зробить так, щоб од тілівізора не видно було проводов. Бо шеф цього не любе».