Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

33. Найкраща пісня про любов належить поетові і композитору Володимирові Івасюку і називається «Два перстені». Виконує Софія Ротару.

Кілька років тому я брав участь в одному літературному фестивалі в місті Зельоній Ґурі, в Західній Польщі, вже практично під носом у Німеччини. Зайве казати, що там, властиво, колись і була Німеччина.

За останні півсторіччя польські брати добряче пустили коріння, змінивши назви з німецьких на польські і всіляко полонізувавши німецький контекст. Але центри їхніх міст досі незрадливо вказують, що тут колись панував орднунґ і процвітав бюрґертум.

Один німець скаржився мені, що поляки застосовували дуже хитрий мовний прийом для доведення польськості тих земель — для того, мабуть, щоб більше ніколи не повернулися туди корінні мешканці-німці. Вони так змінювали традиційні німецькі назви, щоб якнайбільше ускладнити вимову для німців.

— От, Анджею, — казав мені Карл, коли ми заблукали з ним у глибинах Любуського воєводства, шукаючи шлях із Зельоної Ґури до Вроцлава. — Поглянь, яка в цього села назва: «Książ Śląski» (Кшьонж шльонскі). Жоден німець цього не вимовить. А був же ж якийсь людський, нормальний «Кайзервальд» або «Кеніґсдорф». О-о, дивись, знову, от гади: «Dżietrzychowice» (Джетшиховіце). Це ж неможливо вимовити! А була ж, либонь, нормальна назва — «Дітріхсдорф» якийсь…

Зрештою, ми з Карлом виїхали-таки на Вроцлав і знайшли дорогу до Кракова. Потім Карл мені на ходу перекладав з німецької польською пісні групи «Rammstein». Всю дорогу до Кракова. З’ясувалося, що в них дуже добра лірика.

Але ця розмова наведена просто для розваги. А я от про що хотів розповісти. Була у програмі цього фестивалю дуже глючна й абсурдна, але водночас по-своєму корисна процедура. Один із трьох днів кожен учасник фестивалю мусив присвятити виступу в якомусь задуп’ї Любуського воєводства.

Пам’ятаю, було в мене страшенне похмілля зранку і треба було їхати до міста Свебодзіна, і внизу чекав уже водій, і була призначена зустріч із читачами місцевої бібліотеки на 11-ту годину ранку, які ні книжок твоїх не читали, ні в очі не бачили, ні прізвища не чули.

Мені добре відомі ці виступи у провінційних польських містечках. Там ніколи не знаєш, на який континґент нарвешся. Можна нарватись на тотальний осуд і лицемірство. Можеш нарватись на таких, що тебе просто на руках носитимуть. Можна за всю зустріч не прочитати жодного тексту (для мене це найкраще), а розмовляти про Волинську трагедію, чи то пак просто весь час за неї вибачатись, а в кінці сказати, що чекаєш від них таких самих щирих вибачень за акцію «Вісла». Так досягається культурний обмін і історичний екстаз. Або розповідати про Помаранчеву революцію. Це насправді найкраща тема. Була. «Ну, щиро кажучи, ми були гарним, прекрасним народом у ці дні… Ми самі від себе такого не сподівались… Це був справжній підйом духу народного… Вже ніколи не буде вороття до кривавого режиму…» тощо.

Тепер ця тема на виступах у провінційних польських містечках перетворилася на суцільну фрустрацію. Бо треба розповідати, чому після революції нічого не зрослося. А в мене постійно таке враження на цих виступах, що я вже колись кілька років тому цим самим людям пристрасно нахвалював здобутки революції і дивився з оптимізмом у майбутнє. А тепер мушу їх розчарувати.

У мене є класичне виправдання на цю тему: я згадую про те, що після кожної революції настає контрреволюція, що це історичний закон, що варто це пройти, щоб потім зажити, як усі європейські народи. «І ви побачите, мої любі, як розквітне моя Україна!..»

Але я знову відійшов від теми.

Отже. Ранок у готелі. Жорстке похмілля. Водій. Дорога до Свебодзіна. Невідомі слухачі в перспективі. Година їзди завершується тим, що водій Яцек (Марек, Дарек) мені урочисто повідомляє:

— Зараз ви, шановний, побачите найбільший пам’ятник усього нашого воєводства, а може, і всієї Польщі.

І справді: у полі перед в’їздом до звичайного польського містечка, про які Анджей Бурса колись написав «Я маю в сраці польські малі містечка!», я бачу гігантську скульптурну композицію Ісуса Христа. Десь до пояса, приблизно. А може, і до пупця. 20 метрів недоробленого Ісуса Христа.

Водій примружує очі і лагідно шепоче:

— Єзус Христус Круль Вшехшвята…

Що я пережив? Щось середнє між релігійним екстазом, переляком і великим подивом. Мені вже не страшно було їхати до тієї бібліотеки, де зібралися професійні розумові каліки — відвідувачі в очікуванні на свого колеґу з України.