Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Колись місцеве населення давньої України навчилося від сарматів по-новому ховати людей — загально-поширене раніше язичницьке трупоспалення змінилося трупопокладенням: небіжчиків клали на спину, а ноги розташовували паралельно або перехрещували, з орієнтацією на захід, рідше — на південь і схід. І відтоді цей сарматський (а згодом і християнський) звичай ховати людей у горизонтальній позиції і давнє язичницьке трупоспалення постійно змагаються. В Європі поступово міцнішає тенденція трупоспалення, бо елементарно бракує землі на кладовищах (особливо у великих містах), тоді як у селах переважає трупопокладення через достатню кількість цієї самої землі. Що аж ніяк не свідчить про те, що сільське населення Європи має сарматське походження, а міське — якесь інше, наприклад, язичницьке. Це було б повним невіглаством із мого боку — так стверджувати. Я мешкаю в Києві й мрію про одну долю моєї посмертної людської оболонки: бути спаленим. Тільки Київ як єдине по-справжньому європейське місто ґарантує мені здійснення цього бажання. Іноді мені здається, що задля того я тут і живу. Сармати ніколи не жили в містах і не будували їх.

Від якоїсь миті мене перестала дивувати Європа за Бугом, бо виявилося, що, наприклад, у Польщі я почуваюся набагато комфортніше, ніж удома, в Києві, і вже зовсім не відчуваю, що я за кордоном. Ба більше, я знаю польську провінцію та периферію набагато ліпше, ніж українську. Я був у Тчеві та Кошаліні, але не був у Дебальцевому і Ясинуватій, не був у Херсоні й Миколаєві, але був у Ґдині й на півострові Гель над Балтійським морем (колись це море чомусь називали Сарматським), я був у Катовіцах, Рибніку та Ґлівіцах, але ніколи не був у Донецьку та Луганську. Моє знання сарматської України, тобто тієї частини України, де є популярним пиво «Сармат», обмежується Харковом і Одесою. Але це певна натяжка: у Харкові випускають «Рогань», а в Одесі — «Чорномор», певна популярність зберігається і за миколаївським «Янтарем». І вже зовсім несамовитий факт: проживши в цій країні 31 рік, я досі не був в Українських Карпатах. Зате був у Карпатах Польських — у славній Криниці-Ґурській в околицях Нового Сонча. Колись Карпати чомусь називали Сарматськими горами. Їхати на Лівобережну Україну я не те що боюсь, але для мене це завжди було пов’язане зі справжніми морально-психологічними проблемами. Від певного часу я помітив, що мені цікавіше повертатися в Україну, ніж покидати її, хоча й досі моя особиста Україна до непристойного обмежена Києвом і кількома містами Галичини, Буковини й Поділля.

Раптом виявилося, що особисто для мене пошуки Європи поступово перетворилися на пошуки України та бажання по-новому її пізнати. Причиною цього стала одна, здавалося б, незначна подія. Можливо, люди з іншим порогом сприйняття її навіть не помітили б. Це було на початку вересня 2003 року погідного й сонячного суботнього дня. Я перетинав кордон на переході Гребенне — Рава-Руська в автомобілі одного (вже колишнього) польського дипломата. Мене ніколи не дивувала плавна зміна сакральної архітектури — з романської на візантійсько-слов’янську. Таке зіткнення та співіснування західно- і східнохристиянської традицій переслідувало мене від самого дитинства: я виріс у Кам’янці-Подільському — справжньому виплоді чиєїсь шляхетсько-сарматської фантазії, де католицькі костели завжди мирно вживалися з православними й вірменськими церквами та синагогами. Особливих антропологічних відмінностей між мешканцями Перемишля і Старого Самбора також ніколи особливо не спостерігалося. Отже, того вересневого дня ми стояли на кордоні лишень якихось п’ять хвилин (бо польські дипломатичні автомобілі на кордонах не затримуються, навіть попри те, що в них контрабандою перевозять українських поетів) і тріумфально в’їхали на територію Рава-Руського району Львівської області. Батьківщина, як завжди, зустріла похмурими обличчями, дорогою гіршої якості та… шалено густим туманом. Цікаво, що на польській території повітря було чисте і прозоре.

І за якихось 500 метрів від прикордонної застави — раптова зміна! Виявилося, що банальний переїзд через кордон змінив усе — навіть повітря! Здавалося, ще кілька секунд, і на обрії з’являться сарматські орди — на конях і з луками — і кинуться з дикими криками на наш дипломатичний автомобіль. Про всяк випадок я порадив водієві збільшити швидкість і зачинити вікно. У Жовківському районі також нічого не змінилося — той самий густий дим і ті самі віртуальні сармати за кожним деревом і кущем. Здавалось, почалася війна і мою країну захопили азійські орди. Проте львівське радіо й далі крутило безнадійну пострадянську естраду і жодних реляцій із поля битви не повідомляло, що лише заплутувало справу. Я подумав: «А раптом вони захопили й радіо?». І телефон, і телеграф, і телебачення, й інтернет, і мобільний зв’язок також захопили невидимі сармати, які немовби кинули на районні центри Львівської області нейтронну бомбу, начинену димовими шашками. Рава-Руська, Жовква, Новояворівськ дивували цілком безлюдними вулицями. Лише на самому передмісті Львова почали з’являтися окремі особини роду гомо сапієнс, що одразу відкинуло гіпотезу про нейтронну бомбу. І раптом — осяяння: я пригадав, який тепер місяць надворі та яка його половина: Україна копає картоплю і спалює сухе картоплиння! Населення районних центрів цілими родинами виїхало на вихідні дні на села збирати врожай картоплі. Цікаво, що Польща — і, підозрюю, Німеччина з Австрією — також збирає картоплю в той самий час, але там нікому навіть на думку не спаде спалювати сухе картоплиння. Це було б порушенням усіх екологічних норм, і це було б якось не по-європейському — псувати повітря. України це не стосується: вона завжди, ще від сарматських часів, спалює сухе картоплиння, навіть попри те, що картоплю в наші краї завезли щойно у XVIII сторіччі.