Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Згідно з офіційною історіографією імперських і радянських часів, головним катом українського народу впродовж декількох сторіч уважали польську шляхту. Тобто, інакше кажучи, носіїв тих самих цінностей, що їх ми звикли вважати сарматизмом. І саме демократична сутність сарматської ідеології, яка протистояла проникненню абсолютистських ідей із Західної Європи на територію обмеженої, тобто парламентської, монархії Речі Посполитої, дозволила буйним цвітом вирости тому, що згодом, у XIX сторіччі, сформувало романтичну ідею України — українському козацтву. Як відомо з польських псевдоісторичних джерел XVI—XVII сторіччя, європейську Сарматію заснували Яфетові сини Чех і Лех. Можливо, саме образа за те, що поляки не врахували українського чинника, не долучивши до цієї симпатичної компанії свого східного брата Руса, і стала підґрунтям для кількасотрічної ворожнечі та протистояння. Можливо, саме через відкидання України як самостійного гравця Польща наприкінці XVIII сторіччя мусила попрощатися з незалежністю. Доказів не треба шукати далеко: досить просто прочитати Сенкевича чи проглянути Гофмана. А от українські козаки не потребували сарматських теорій: вони просто в чистому вигляді були сарматами свого часу. Тому, мабуть, також не могли протистояти московському цареві з його абсолютною і централізованою владою. Мені важко сперечатися з Сенкевичем в одному: сарматські нащадки мусять триматися разом, бо, як свідчить історична практика, роз’єднання і ворожнеча між ними призводять або до Катинської трагедії, або до Голодомору. Або й до Волинської різанини 1943—1944 років.

Я ніколи не зрозумію тієї затятості й жорстокості, з якою здезорієнтовані й нещасні у своєму безпросвітті українці кинулися вбивати своїх польських співгромадян на окупованій гітлерівцями Волині. Можливо, тому, що взагалі не розумію, як розумна істота здатна обірвати життя подібній собі істоті через таку, здавалося б, дрібничку, як шмат ґрунту. Історики з обох боків можуть наводити десятки причин вибуху Волинської трагедії, але я все одно цього до кінця не збагну. Мабуть, тому, що маю на це особисті причини. У моїй родинній історії все завжди складалося так, що українська й польська стихії в ній не просто не ворогували, а — навпаки — взаємно тяжіли одна до одної. Сплітаючись в єдине ціле, вони творили щось абсолютно третє — якусь природну толерантність, яка випливала з єдиної по-справжньому зрозумілої та прийнятної для мене абстрактної величини — любові. Так, узимку далекого 1917 року, наприкінці Першої світової війни, мого прадіда-поляка й римо-католика Антона — молодого інженера-залізничника з-під Бердичева — якимось дивом занесло на австрійсько-російський кордон, де, вже на австрійській території, на тій самій славнозвісній станції Броди, він зустрів свою майбутню дружину — вісімнадцятирічну православну українку Теклю. Моя прабабця не знайшла нічого мудрішого, як закохатися в уже лисавого, але привабливого і ставного ляха з підросійської України. Наступним кроком була змова, викрадення і втеча на російську частину, в його рідне село Пилипки Житомирської області, де вони взяли шлюб, побудували дім і народили трьох дітей. (Іронія долі: поляк їде на захід, щоб знайти там українку!) Родина намагалася не пропасти в роки насильницької колективізації кінця 1920-х, сяк-так пережила голод 1932—1933 років (може, тому пережила, що, живучи при залізничній станції, не належала ані до середняків, ані до куркулів, ані до селянської бідноти) і дожила до самого грудня 1937 року. Для кожного українця 1937 рік — це особлива віха, яка є чорним символом загибелі цвіту української інтеліґенції. Десятків тисяч українських письменників, музикантів, науковців, театралів, інженерів, які просто пішли під ніж системи. Мій прадід був побожним сільським інтеліґентом, якого від інших селян відрізняло лише одне — він мав невеличку бібліотеку. Я дуже хотів би знати, що читав мій прадід, напружуючи велике чоло і смішно почісуючи правою рукою свої пишні вуса (я знаю, що він робив саме так, бо так роблю я сам). Можливо, це була якась польська класика — Сенкевич (цей оспівувач сарматського міфу), Виспянський чи Ожешко. Або якась політехнічна література. Або популярні оповідки про земний шлях Ісуса Христа й апостолів. Або просто Святе Письмо. Не знаю. Отже, грудень 1937 року. Людей до районного відділку НКВД забирають дедалі рідше — найпотужніша хвиля сталінських репресій явно йде на спад. Очевидно, успішно виконали річний план. Рання зима, ще не випав сніг. Родина сидить після вечері за столом, ледь пломеніє жарівка. Текля підшиває малому Франекові куртку. Моя майбутня 17-річна бабця Станіслава пішла до подруги. Найменше дитя вже спить. І раптом надворі чується гуркіт мотора, потім — тиша. Кроки. Стукають у двері. Їх було двоє. «Добрий вечір. Нам потрібен Антон Піньковський». Прадід повагом підводиться, ще нічого не розуміючи: «Це я…». «Це ви? Вас заарештовано за підривну діяльність і шпигунство. Ви поїдете з нами… Півгодини на збори. Крім особистих речей, нічого з собою не брати». Це були останні півгодини разом. Прадід Антон одягнув свіжу білу сорочку, сказав, що скоро повернеться, — що ж іще кажуть у таких ситуаціях? — і вийшов. Але ніколи не повернувся. Прабабця сама ходила в районний центр, у відділок НКВД і падала на коліна, просячи, щоб родині повернули єдиного годувальника. Але їй сухо відповіли, мовляв, твого чоловіка вже відправили «по этапу». Тоді це означало лише одне: його вже засудили — ба більше, як сказали їй районні енкаведисти: «Он сам во всем сознался». За два тижні їй віддали закривавлену сорочку — все, що залишилося від чоловіка — ворога народу, шпигуна на користь панської Польщі й водночас підозрюваного в бухарінсько-троцькістській змові. Тіла не віддали. Тіло закопали десь під Житомиром. Не спалили, не поклали в труну, а просто закопали, як собаку. Ніхто не знає, де його могила. Я досі не можу збагнути, навіщо Теклі віддали ту закривавлену сорочку? Існують речі, яких, мабуть, ніколи не зрозумієш.