Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

— Ні, я до вас не звернувся ніяк.

— Тоді пропустіть мене, якщо я ніяк. Вам має бути все одно. Це вічне повернення, пане лейтенанте.

— На добраніч, пане Бондар. Зустрінемося на Страшному суді.

— Ні, пане лейтенанте. Страшний суд уже був. Зустрінемося в «Пивній бочці».

— Так, я буду піною у вашому кухлі.

— А я арахісовим горішком у вашому карієсі.

Ходили щойно з Варкою і собаками до лісу. Виходимо на залиту сонцем і вкриту мухоморами галявину. Роззираємося… Благодать. Без закону. Просто благодать… Аж раптом чуємо кінський тупіт — на око (тобто вухо) десь десяток коней. Коні наближаються до галявини. Вже чути нам їхнє іржання і глибокі подихи. Собаки починають нервувати.

Сполохані, ми з Варкою і собаками ховаємося в густих кущах бузини і вовчої ягоди. Я визираю на сонячну галявину і бачу, як наближається загін кінноти. Вершники, вбрані в одяг часів Київської Русі. На чолі процесії — жінка з якимось княжим кокошником на голові.

— Тату, що там? Що там за коні і люди? — питає перелякана Варвара.

— Реконструктори… Це реконструктори… Мабуть… — відповідаю я і чую уривки їхніх розмов, де фігурують плюсквамперфекти і якісь дивні давньоруські форми. Чуються окремі слова: «куонь», «огонь», «птахи сірия»…

— А що вони реконструюють? — питає донька.

— Княжу добу…

Я придивляюсь до гурту кінноти і бачу, як в одного з вершників у руках клітка з сірими голубами. Мені видно також, що до голубів прив’язані палички, схожі на ті, що використовують у китайських і японських ресторанах, з якимись тампонами на кінчиках, просоченими якоюсь коричневою рідиною….

— А що таке «княжа доба»? — запитує Варка.

І не встигаю я відповісти, як у руках жінки-княгині невідомо звідки з’являється смолоскип. Вона тримає його у правій руці, запалює, а в ліву бере першого голуба. Залягає урочиста тиша. Не чутно ні людських слів, ні кінського іржання…

І тут я розумію, що вона зараз підпалить цього голуба. І голуб полетить. І другий, і третій, і десятий підпалені голуби полетять. Просто на залиті сонцем сосни, на наш дачний кооператив у кількох сотнях метрів. Моя уява дуже швидко намалювала гектари спаленого лісу, загиблих від лісових пожеж пенсіонерів-грибників, знищений вогняною стихією хутір і величезний масив дачних кооперативів…

І я, раптом збагнувши весь жах ситуації і прикру помилку реконструкторів, наважуюсь на відчайдушний крок.

— Варварко, — шепочу я. — Сидіть тут тихенько, я зараз…

Я підводжусь, виходжу на залиту сонцем і порослу мухоморами галявину. На голові в мене каптур. Я на ходу згадую про Робіна Гуда. І думаю: «А чим я їм не Робін Гуд?».

Я рушаю просто до княжої дружини. Знову форкають та іржуть сполохані коні. Чути перешіптування давньоруською мовою, в якому вгадуються слова: «чєловекъ», «вой», «буйтуръ» і «духъ лісной».

— Камо грядеши, человече? Кто ты еси — вой княжий иль смердъ-грибобратель? — запитує один із них.

— I’m Robin Hood, — відповідаю я. — I’m sorry, guys. I don’t speak your language but I respect history of your nation…

— Quo vadis? — перепитує один із княжих людей, але видно, що це єдине, що він може сказати іноземною мовою сивої давнини.

— Я нікуди не йду, — відповідаю я вже українською. — Я тут живу. І хочу вам сказати… Вам сказати, пресвітла і рівноапостольна княгине Ольго, що ви, здається, щось наплутали. Це не Коростень, а Пороскотень. Коростень — за 130 кілометрів звідси в північно-західному напрямку. До вечора ви дістанетесь. А це Пороскотень. Пороскотень. Хутір, де хворі простати і доживають життя пенсіонери й алкоголіки.

Ольга подивилася на мене з якоюсь напівбожевільною напівпосмішкою і запитала:

— Се древлянская земля?

— Так, Ольго, древлянская. Але не Іскоростень. Не Іскоростень! — намагаюся переконати я. — Іскоростень — 130 кеме туди! — я показую пальцем углиб лісу. — А се — Пороскотень! Комоньми чи куоньми, чи як там правильно, до вечора доїдете. Не пали нас, Ольго. Я з Поділля. Тут древлян взагалі немає. Змішаний народ. Совєтский суржик. Люди без временних літ. Тутешні. Православні. Не пали нас, Олічко. Радості в том не меш імати, лем скорбь і прах, і плач дітей у кущах, і скрегіт зубовний матерів, і глад, і смрад…

Обличчя Ольги змінюється з напівбожевільного на серйозне. Вона роззирається по своїх людях і промовляє:

— Братіє дружина. Се люди без вины и временных лет. Але коросты душевной вони не имут. Инґвар, корму птахам сирьім. Ґольмунд, сіна куоням. Лепа хвала тобі, человече, за твуой подвиг і спасіння душ безневинних і природи всеначальной.