Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Для мене ніколи не виникало питання, чи був мій польський прадід чужим? Він був однією з ланок мого роду, і я є його продовженням, продовженням їхньої з Теклею любові, яку обірвала чиясь чужа воля, воля страшної машинерії, яка знищувала цілі нації і перекроювала кордони Європи, яка безпомильно вираховувала внутрішніх чужинців і «ворогів народу», влаштовувала показові процеси над інакодумцями і створила ҐУЛАҐ.

Дід Панас — бабцин чоловік — загинув у перші місяці радянсько-німецької війни, влітку 1941 року. Двадцятирічного юнака за місяць зробили лейтенантом і кинули на передову з ґвинтівкою зупиняти німецькі танки. Я впевнений, мій дід не встиг убити жодного німця. І, можливо, саме завдяки йому на світ народилися Герхард Шредер і Йошка Фішер, Андреас Баадер і Ульріка Майнгоф, Франц Бекенбауер і Штефі Ґраф. Тому німці мають завдячувати саме моєму дідові, що змогли стати чемпіонами світу з футболу й виграти «Формулу-1». Моєму двадцятирічному дідові, який помер за велику Німеччину, так і не вбивши жодного німця. А значить, мій дід у якомусь сенсі помер і за об’єднану Європу. Німцям варто усвідомити це, особливо під час розгляду моїх візових аплікацій. У них немає спеціальної графи: «Скільки німців убив ваш дід під час Другої світової війни?». Бо якби була, то люди, чиї діди не вбили жодного німця, мали б автоматично отримувати довгострокову візу. Доказом могла б бути його фотографія якраз перед відправленням на фронт. У нього, як і в мене та мого тата, великі пухкі губи — люди з такими губами не здатні вбити людину. Тим більше ґвинтівкою, тим більше коли ворог при цьому сидить у танку. Чи летить у літаку. Мій дід не докинув би ґвинтівку так високо.

Його банально розчавили в протистоянні двох антигуманних систем, як розмінного пішака у чиїхось складних ґросмейстерських комбінаціях. Після діда Панаса також не залишилося могили, навіть братської.

Ні поляк Антон, ні українець Панас не хотіли вмирати так рано. Гадаю, вони як нормальні люди взагалі не хотіли вмирати. Я ніколи не бачив Антонової закривавленої сорочки, але дуже добре уявляю її. Я не знаю, за яких обставин убито Панаса, але сотні разів собі це уявляв. Я з кожним роком наближаюся до віку, коли було вбито Антона. Я вже пережив Панаса на одинадцять років. Я не знаю, як складеться моє життя, але мені хочеться, справді дуже хочеться жити у світі, де любов не закінчується чиїмось зловісним стуком у двері. У світі, де мертвих ховають, а не закопують, як собак. У світі, де після людей залишаються могили і ніхто не заборонить дружині закрити очі своєму чоловікові, а синові востаннє поцілувати материне чоло. У світі, де небіжчиків або спалюють, або кладуть на спину і складають їм руки на грудях. У світі, де можна вибирати за своїм бажанням або «язичницьке» трупоспалення, або «сарматське» трупопокладення. Де гідність людини є першою і останньою заповіддю.

Найкраще помічають, як ти змінився, прикордонники різних країн. У мене минає дев’ятий рік дії паспорта. І це, мушу зізнатись, дуже дістає. «Зніміть окуляри. Вдягніть окуляри. Чому без кульчика? Вас не впізнати без кульчика. Чому не лисий? Де волосся? Вам краще лисим. Вам краще вдома. Вам краще мертвим. Як звати вашого батька і де ви прописані? Коли народилася ваша бабуся? Як там вуйко Василь? Переказуйте вітання прабабці Теклі… 30 років як померла? Дуже жаль…». Під акомпанемент таких запитань я змушений доводити очевидне: я саме той, за кого себе видаю.

Кілька тижнів тому останній із них, український, так мене уважно й прискіпливо оглядав, що, здавалося, зараз поставить запитання, яке нафантазувала кілька хвилин перед тим моя знайома: «Яка мета вашого повернення?».

І якби він це справді запитав, я б, їй-бо, не знав, що йому відповісти. «Я тут живу»? «Я тут народився і люблю цю країну»? А чи достатньо йому було б цього пояснення? А якби він запитав мене: «За що її любити?».

І я уявив цей діалог:

— Яка мета вашого повернення?

— У поверненні немає мети. У ньому є процес, який собою сягає вічності й ніколи не завершується. Це вічний процес, пане лейтенанте прикордонної служби. Вічний. Приблизно такий же вічний, як зелень вашого мундира. Тільки ваш мундир — тлінний, а його зелень — вічна.

— То це ви, пане Бондар?

— Це я і не я. Людина за сім років змінюється майже на сто відсотків. І який з мене бондар, якщо по-серйозному замислитись? Мені причулось — «пан»? Невже ви тут, у Борисполі, сказали «пан»?