Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

«Все, що ви скажете, може бути використане проти вас…» Цей юридичний принцип, який ми часто чуємо в американських фільмах, передбачає, що з того, що ви сказали, щось можуть використати проти вас, а щось не можуть. Втім там не можуть щось використати проти вас втемну, бо ви обов’язково «маєте право на захист». Уже не кажучи про те, що «маєте право зберігати мовчанку». Так, можна прикинутись шланґом і мовчати. Мовчання ніяк не можуть використати проти вас. Використати проти вас можуть інше: докази, свідчення інших осіб тощо. А ви можете мовчати аж до вироку. За вас усе одно щось говоритиме ваш адвокат. А я що далі живу, то більше переконуюсь у тому, що в нашій країні працює зовсім інший принцип, який тільки зовні схожий на американський: «Все, хоч що б ви сказали, обов’язково буде використане проти вас». Тобто абсолютно не важить, що ви сказали і що зробили, не важать ваші рішення і внутрішні мотивації. Абсолютно не важить ні зміст, ні форма сказаного або зробленого. Сказане автоматично використовують проти вас. Ви винні апріорі. При цьому ті, хто в цю мить промовляє, тобто використовує свої слова «проти вас» — неосудний. Його/її слова проти нього самого не може використати ніхто. Є лише один випадок, коли те, що ви сказали, написали або зробили, користується якоюсь мірою поблажливості. Це коли ви мертві. Тоді знайдуться люди, які вже не так завзято використовуватимуть проти вас те, що ви сказали. Але й то не завжди. Іноді й мертвим перепадає. Так-от, якщо все, що ви сказали, використовують проти вас, це означає лише одне: ви — живі. І маєте право зберігати мовчанку. Одне мене в цьому контексті по-справжньому тішить: усе, хоч що б ви сказали, обов’язково використовують проти вас НЕ ВСІ ЛЮДИ НАВКОЛО. Тому не все так погано в нашому домі. У мене на озері якраз зараз глушать рибу. Чуються вибухи. І якраз у цю мить сотні, тисячі риб у мутній озерній воді з жахом затуляють руками вуха, але від звуку їм очі вилазять з орбіт. Вони пальцями починають заштовхувати очі в орбіти, щоб якось опанувати ситуацію, а їм починає з вух текти кров. Тоді вони знову затуляють вуха. Перший вибух пережили. Тепер тиша. Вони з жахом перезираються, щось намагаються кричати одне до одного, але, оглушені, зовсім не чують своїх риб’ячих слів. Вони чекають другого вибуху. За другим вибухом буде ще важче. Хтось не витримує тиску і починає спливати на поверхню. Просто зараз, у цю мить. На озері стоїть жаб’яче кумкання. Воно реально стоїть — не чується, не лунає, а рівномірно стоїть. Стоїть стрункий реквієм по рибах, які в цю мить мовчать, і їхнє мовчання використовують проти них. Але жаби самі не знають, по кому їхній реквієм. Їм все одно, їм добре так, як є. В прибережному очереті. Без вибору — слова, слова, слова, які ніхто не використає проти них.

«За галюциногенний реалізм, що поєднується з народними казками, історією та сучасністю» — таке формулювання вигадав Нобелівський комітет 2012 року, коли вручив премію з літератури китайському прозаїку Мо Яню.

Мені завжди було цікаво, як народжуються оці формулювання? Раніше думав, що збирається велика рада мудреців і, вирішивши, кому дали, довго думає «за що?». Або навпаки: спочатку вигадують формулювання, а потім під нього знаходять відповідного автора.

«Так, цього разу, пані та панове, дамо за галюциногенний реалізм. За критичний давали, за магічний давали, за натуралістичний давали. За галюциногенний — ще ні. А такий, що поєднувався б з народними казками, історією та сучасністю і поготів».

«О, та це ж Мо Янь!» — радісно кричить хтось. Шукають на флібусті чи ліб.ру чи де ще там цього Мо Яня, роздають роздруківки комітетові і читають кілька тижнів, хоча всім уже відомо, що краще Мо Яня вони все одно не знайдуть на цю тему.

Ну, або так: існує великий список, який міґрує в цьому комітеті з року в рік, з десятиліття в десятиліття. У цьому списку високий рівень смертності. Люди не доживають, як не дожили сотні гідних. З тими, що не дожили, все дуже прозоро. У цьому разі зрозуміло, за що не дали Нобеля. І от ці списки міґрують з року в рік.

Комітет шукає якесь обґрунтування для лауреата: «На чому сьогодні стоїмо? Що там у нас на порядку денному? Війна в Сирії? Конфлікт на Донбасі? Російсько-українська війна?..»

«О, російсько-українська війна! — кричить хтось з комітетників. Це чудово! Даймо комусь з російських письменників! Дисидентові!»

«А хто там у них дисидент?» — позирає з-під окулярів сивочолий голова журі.