Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

Ці відмінності можна продовжувати до безкінечності й закінчити на моєму щирому визнанні, що я навіть близько не маю права порівнювати себе з Юнґером і його талантом. Це я насамкінець з великою охотою і зроблю, бо чого лише не зробиш заради улюбленого письменника?

Однак парадокс у тому, що, живучи в поліському лісі під Києвом із бідною рослинністю й маючи так само, як і він у своєму Кірхгорсті, обмежені контакти зі світом, я ні з ким, окрім Юнґера, не відчуваю аж такої тісної спорідненості та духовної близькості. Ми, нібито перебуваючи у двох абсолютно різних прірвах і двох різних депресіях, насправді відчуваємо щось дуже спільне. Мій діалог із його «Роками окупації» — не так реальна спроба, як велике бажання ототожнити себе з ним і отримати духовну допомогу, якось дати собі раду з розгубленістю, крахом ілюзій і внутрішньою поразкою. Мене лікують його прозріння, мене наснажує його стоїцизм і втішає оптимізм, прихований за постійними переживаннями зовнішнього життя: через село вели полонених, когось убили, совєтські солдати ґвалтують дівчаток, хтось наклав на себе руки…

Його світ вибухнув, зламався й розлетівся на шматки. Мій світ завжди був такий — пошматований і зламаний. Він колись добре орієнтувався в житті, намагаючись його змінити своїми маніфестами, прозою і активною участю в політичному контексті. Я ніколи не знаходив собі місця і не довіряв жодним концепціям. Його реальна Німеччина була повним фіаско, кривим і кривавим дзеркалом його ідеальної Німеччини. Моя реальна Україна — безперечно, краща за Україну, яка могла б бути. Тобто її просто могло б не бути, але вона внаслідок якихось тектонічних зсувів, як сказав би Юнґер, чомусь і навіщось є. Моєї ідеальної України не було і немає. Можливо, вона колись буде. Він би точно знав, що мені робити в цій реальній Україні і як усе зробити правильно. А я б йому нічого не порадив у його 1945 році, оскільки знаю, що з його реальною Німеччиною все буде в порядку. Інакше просто й бути не могло. Він постійно згадує буремні тридцяті, коли все ламалось на користь реваншу та нацистської «стабільності». Згадує мертвих друзів і знайомих, які якось протистояли, борсались і врешті-решт програли. Я в сьогоднішній бандитській стабільності згадую ті ж бандитські й анархістські дев’яності та двотисячні роки як найвільніший час у житті країни. У мене теж є мертві друзі, які нібито не протистояли і не борсались, а просто намагалися жити. Він живе, десь всередині себе усвідомлюючи, що все якось налагодиться і його країна переживе депресію. Я живу в ситуації, де країна так і не перестала бути чимось іншим, ніж уламком великої безглуздої імперії — без царя в голові, якоюсь дивною кашею ідентичностей, ілюзій і фантомів. Депресія його країни — девіація, помилка історії, яку можна виправити. Депресія моєї країни — вічний стан, у якому, здається, доведеться жити всім прийдешнім поколінням. Усі його хвилювання пронизані класичним німецьким Weltschmerz, а коли я починаю хвилюватися, то згадую про те, як у нас батьки в 1932—33 роках їли власних дітей — і в мене хвилювання минають, стає спокійно і навіть весело. Що тепер принаймні ніхто нікого в нас не їсть. Його цікавлять закони світобудови, як усе в цьому світі пов’язане, як рухається й існує, всі ці взаємопроникнення світів — матеріального, духовного та магічного. Мене закони світобудови не те щоб відверто не цікавили. Через усе, що сталося з моєю країною за останнє сторіччя, я просто боюся про них подумати. Мені залишається лише вірити Юнґерові, як я вірю, наприклад, класикам японської поезії — вони точно дуже добре знали, як влаштовано цей світ. Так, усе в цьому світі відбувається так, як ти кажеш, Ернсте. Хіба міг хтось подумати влучніше і краще, ніж ти?

Мені з моєї сьогоднішньої білої безвісті, як сказав би, мабуть, Юнґер про наші сніги, дуже приємно знати, що я завжди маю на кого спертись у цій вічній окупації, маю куди сховатись, маю від кого набратись упевненості та спокою — і вижити. Юнґера вистачить на все життя.

Щороку в ці дні у стінах починають шолопати миші. Їх ніколи не чекаєш, але знаєш, що вони завжди існують як потенційна можливість. Як сусіди. Їх легше сприймати, коли ставишся до них, як до сусідів. Зрештою, ми сусідів не вибираємо. Так само, як і сусіди не вибирають нас. Миша — ідеальний сусід. Я знаю їх поіменно. Знав. Та, Що За Шафою Живе. Та, Що Сухарі В Духовці Гризе. Софія Премудрість Мишача. Та, Яку Пармезан Двічі Зловив, Але Не Зміг Задушити. Та, Що За Холодильником Ховається. І безліч, просто безліч інших. Миші — це моя внутрішня еволюція від огиди до терпимості. Це жорстокість, яка обернулася спочатку спокоєм, а потім добротою. Боротьба з мишами — окрема сторінка, за яку мені тепер реально соромно. І це не абстрактний мишизм — реально соромно за кожен конкретний випадок. Я внутрішньо готовий до Мишачого Пекла, куди потрапляєш, а там — усі миші. Або до Мишачої Гааґи, де суворі Миші-Судді навічно тобі присуджують вирок — гризти сухарик у духовці, наприклад, або шолопати за стіною. Я готовий. Це не найгірше, що може чекати людину після життя. Миші, миші… Я бував самотнім. Без людей. А вони завжди були зі мною. Присутність теплого тіла за шматком гіпсокартону надщерблювала мою самотність. Тоді вона робилася неповною, неостаточною. Я, звісно, ніколи не опускався до того, щоб розмовляти з мишами. Але я завжди про них думав. Це був особливий різновид Іншого поруч. Іншого — не чужого. Іншого — майже свого. Майже — це слово-прірва для того, щоб показати різницю між різними біологічними видами теплокровних ссавців — людиною і гризуном. Хоча, з другого боку, та прірва, яка існує між мною та іншими людьми, іноді здається мені значно глибшою. Я колись писав про рідких мишей. Коли грядуть великі морози, їхня застійна активність так посилюється, що звук нагадує джерґотіння тихого гірського потічка. І от сьогодні вже 20 жовтня, а їх нема. Ними не пахне, їх не чути, їх нема. Я не знаю, що думати, і не знаю, що робити. І що взагалі тут зробиш. І що в таких випадках у принципі можна зробити. Тут можна тільки чекати, очікувати, прислухатись. Я вперше в житті чекаю мишей. Я порозкидав по стільниці яблука. Я позалишав сухарі. Я викинув мишоловки. Я чекаю. А їх нема.