Андрей Бондарь - І тим, що в гробах

«Єсть там у них такий дисидент, він навіть при Путіні в тюрмі сидів, у Саратові. Фамілія — Лімонофф. Хороший письменник. Іноземні переклади. Лайк Солженіцин. Плюс гомосексуальний досвід. Він ще навіть українське походження має. Хі’с фром Харкофф, Юкрейн. Що може бути краще в цій ситуації?»

Ну, і в певну мить комітет премії розуміє, що нічого кращого в цій ситуації бути не може. Тобто, ну, от завтра ми довідаємося, за що дали російському письменникові Лімонову Нобелівську премію.

«Ну, добре, а хто вигадає формулювання?» — запитує хтось.

«Як хто? Як завжди, наша незмінна ще з 1901 року автоматична секретарка…»

І пані автоматична секретарка виводить своєю пожовклою від 130-літньої старості рукою лапідарний і, як завжди, влучний вердикт: «За гуманістичний пафос і невмирущість загальнолюдських ідеалів в умовах диктатури».

«Сіґріт, не треба про диктатуру. Треба щось м’якше».

«Нестерпної неминучості кінця?»

«О, супер, дякую, Сіґріт, дуже ориґінально, у нас ще такого не було». О, нарешті, завтра буде. Нове ориґінальне формулювання. 10 жовтня 2014 року світ отримає нового Нобелівського лауреата.

Познайомився я на «Місячнику авторських читань» з одним дуже цікавим чеським письменником — Яном-Давідом Жаком (Ян-Давід — ім’я). Власне, ми з ним їздили разом.

І от сидимо ми на забацаному пероні вокзалу в Остраві, чекаємо на поїзд до Кошиць. Заговорили про Кафку. Слово за слово, попиваємо каву з паперових горняток. І, значить, так: ранок, сонце, кава і Кафка.

І тут він раптом мені каже:

— А знаєш, ото, що понаписували тонни різної фіґні про Кафку різні мудрагелі, там, Бланшо, Беньямін, наприклад — то все фіґня. Ну не був Кафка трагічним письменником і в сраці мав малу людину, механізми поневолення XX сторіччя, передчуття тоталітаризму і таке інше…

— Еее… — кажу я. І повторюю: — Еее, Давіде, ну, як так! Невже абсолютно не праві? І Бланшо, і Беньямін?

Давід почухав свою білу чуприну і каже:

— Чуваче, зуб даю. Ми, чехи, знаємо про Кафку.

— І що ж ви знаєте? — питаю я.

— Він жартував у своїх творах. Жартував. Веселився. Стібався. Іронізував на повну. Розумієш, він лаха з усіх дер. А його всі сприймали серйозно. І ніхто, ніхто, ніхто його не розумів і сьогодні не розуміє. Ніхто. Крім чехів. Ґротеск і гумор. Іронія та сарказм.

— Та ну… І навіть у «Процесі» жартував?

— Ха-ха! Та це взагалі не роман, а журнал «Перець»!

— І в «Перетворенні»?

— Та це взагалі мультик!..

Далі я згадував твори Кафки, а Давід пояснював: «Сміх! Анекдот! Бризки шампанського!..»

І тут я його питаю, вже добряче зніяковілий і розгублений:

— Та не може бути. А батько? А цей затяжний і глибокий конфлікт із батьком? А вічні невдачі з жінками?..

— Нічого такого не було. Кафку в його сучасних інтерпретаціях вигадав Макс Брод. Кафка був життєрадісним, веселим і комунікабельним чоловіком. А як він жінок любив! Після його смерті у празьких публічних домах про нього ще десятиліття леґенди ходили…

Мені було важко, по-справжньому фізично важко слухати таке… Я вже думав вилити на нього каву. Гримнути. Крикнути: «Заткайся!»…

І в цю мить підійшов потяг. Ми сіли в купе і закуняли. Точніше, він закуняв, а я думав. Про Кафку і про те, що я скажу родині, коли повернуся додому. «Варваро, уявляєш, виявляється, “Замок” — це така комп’ютерна гра епохи модернізму…» — «Мамо, оте, що про Кафку пишуть — неправда. Він бонвіван і любив життя…»

Ближче до словацьких лижних курортів у купе зайшли чотири словацькі жіночки за п’ятдесят. Вони голосно розмовляли по телефону і дуже були схожі на галицьких жіночок за сорок.

— Гей, гей, гей, гей, — казала одна з них комусь по телефону. — Гей, гей, гей, гей! — і більше майже нічого.

«Гей» — словацькою «так».

Ви ж знаєте, мене іноді клинить на мишачій темі. Вже можна було б укласти з історій про мої стосунки з мишами цілий Мишачий епос про Ґільґа-Мишу.

А тут, знаєте, завелася кілька тижнів тому така дивна миша… Просто якась царівна чи княжна мишача. Собаки лежать на кухні, а вона мало не ходить по них. Взагалі ніяк не реаґують собаки. Я б навіть сказав, навіть очі відвертають.

Виходиш на кухню, відкриваєш смітник, а вона стоїть і дивиться тобі просто в очі. Точніше, спочатку на ноги, а потім голівку піднімає і дивиться, ніби каже: «Ого, прийшов. Ти хто? Я тут живу, мислю, значить, існую. А ти хто?». І, не діждавши моєї відповіді, розвертається і йде. Не тікає, а відходить — повагом, шляхетно якось так, елеґантно. Ну, бо що їй моя відповідь? Сірий шум.