Люко Дашвар - Село не люди

— Це у вашій Килимівці — жодного джентльмена, — огризнулася Людка.

— Ця дурнувата знову на своїх романах зациклилася, — махнула рукою Наталя. — Ну, все. Я пішла додому. Мені батько з міста привіз касети з фільмами…

— Оце так диво! Увесь клас зібрався, а Марусі немає. От завтра припреться до школи і не повірить, що ми всі були, — сказала Катерина.

— Точно! Ні за що не повірить! — підтвердив Вадька. — Гей, дівчата! А пішли за село, у балку.

— Навіщо? — Наталя зупинилася.

— У мене пляшка є. Покайфуємо. І всі вісім голів сьомого класу Килимівської школи знялися з місця та за мить зникли в кінці вулиці.

— Самогон! — Вадька висмикнув із пакета літрову пляшку з-під ситра. — За початок навчального року!

— Дурник! Уже середина вересня, — зареготала Наталя. — А з чого пити будемо?

— Аз моїх долонь!

— У тебе руки брудні…

— Дівки! Не вередуйте мені. Я у класі — єдиний мужчина. — Вадька відкрутив кришечку. — Хто перший?

За півгодини на дні пляшки бовкалося грамів сто каламутної рідини. Дівчата сміялися, хоч і не знали з чого. Вадько простісінько з пляшки вилив у рот залишки самогону, покрутив у руках кришечку, закинув у траву.

— А як не доп'ємо… Чим закриєш? — Людка поповзла по траві.

— Та вже допили. Ой! Людка, а в тебе щось видно.

Людка обернулася. Сіла на траві. Спідницю потягнула, та аж тріснула.

— Що ти брешеш! Я в трусах! І не заглядай, куди не треба!

— Дівчата… У Вадьки щось у штанях стирчить… — Галка ледь язиком ворушила.

Вадька опустив голову й довго дивився на свої штани.

— Що треба, те й стирчить… Ви як хочете, а я до хати. Щось мені погано.

— Сам висмоктав більш як півпляшки і хоче, щоб йому добре було, — сказала Наталя.

Катя з Людкою вибиралися з Килимівки городами.

— Тільки б Марусю не зустріти, — твердила Катерина. — Із рота тхне, наче з Тамарчиного кіоску.

— Тільки б хлопців шанівських знову побачити, — товкла Людка. — Кать! Я ж… Ти дивись! І заколки… І спідниця нова…

— Людка, ти красива, — сказала Катя. — Мені такою ніколи не бути.

Людка глянула на русяву довгокосу подругу.

— Будеш! — винесла вирок. — Тобі не вистачає… ліфчика! Катерина притисла руку до грудей — і сама злякалася.

— Уже треба?..

За Килимівкою дівчата сіли в траву — перевзутися.

— Людка, я так їсти хочу… Як за двох! — поскаржилася Катерина.

— Може, ти вагітна? — серйозно спитала Людка. — Я читала про одну жінку в Індії. Вона завагітніла від думок про любов. Ой, Катька! Я так боюся завагітніти! Весь час про Сергія думаю. Чуєш? У мене яйця варені є і хліб зі смальцем. Будеш?

— Буду…

Катерина геть усе з'їла.

— Люд, а про вагітність ти серйозно?..

— От прийдемо додому, я тобі дам той журнал почитати.

Людка витерла долонею босоніжки, сховала їх у пакет і глянула на дорогу. З Килимівки прямували Сашко із Сергієм. Якраз до них.

— Кать! Посидьмо ще трохи. Онде наші хлопці йдуть зі школи. Вийде так, що ми на них не чекали, а просто сиділи. Додому разом підемо. Га?

— Людка, ми ж домовилися. Мені до Килини треба…

— Та буде тобі Килина. Посидь… Ти мені скажи: чи в тебе поїсти нічого не було, чи ти просто мого хотіла? — Є… Я просто… для Килини. Не з порожніми ж руками…

— Чого тобі від бабці треба?

— Та так… пусте.

Сашко із Сергієм шанівських дівчат запримітили здалеку.

— Саня, це доля, — сказав Сергій. — То як? Мені Людка, тобі Катька?

— Домовилися, — кивнув Сашко. — Тільки спочатку треба їх підготувати.

— Саня, ти мене задрав! То «нам треба підготуватися», то «їх треба підготувати». Ми так ніколи не зберемося. А життя собі йде, між іншим.

— Спокійно. Ми швидко підготуємося.

— Швидко… Ми навіть свічок не купили в Килимівці. От ідіоти!

— А у вашому кіоску свічки не продаються? — запитав Сашко.

Сергій на те:

— Ха! У нашому кіоску тільки самогонка та казьонка.

— Людка! Ну, ти сьогодні… прям королева! — Сергій сів у грану поруч. Обніматися лізе.

— Ну-у-у! Ще заколки поскидаєш! — Людка плечиком хлопця відсунула й на Катерину гордовито — зирк! Мовляв, бачила!

Катерина з трави встала.

— Ну, я пішла…

Сашко з досади аж посинів.

— Кать, ти куди?

— Та… мені треба. — Їй до Килини. Чуєш, Катю, а може, ми всі разом підемо? — Людка й справді почувалася королевою. Усіх, як пішаків, розставляла.

— Та ні, дякую. Сама піду.

Сергій — зирк на Сашка, мов ляпаса дав.

Сашко Катерину за руку — цап!

— Та стривай… Куди? Ти що, хвора?

Катерина хлопцю в очі глянула і — дрижаки по спині.