Люко Дашвар - Село не люди

— То жінка моя! Дарина… І гукає:

— Виходь, жінко! Та не бійся, я горілку не п'ю. Онде людям допомагаємо… Вони пісні шукають.

Мамка підійшла. — І чого у траві сидіти?

— Нам би кімнату найняти, — Ігор окуляри поправив, на мамку дивиться.

— А що, Льончику, хай люди в нас поживуть? — мамка каже.

— Так теє… — татко, а Ігор поспіхом:

— Ми заплатимо.

— Оце діло, — татко каже. — Тоді ходімо до нас. А завтра почнете шанівців випитувати.

Татко ніс валізи, а мамка гостям хвалилася:

— А наша донька, Катруся… То вона перший рядок пісні проспіває, а до нього потім свої слова чіпляє. Так воно чудно виходить. Поетеса мала.

— Ти ж казала, лікарем буде, — буркнув татко.

Шанівці порозходилися, Раїса впала на Сашкове ліжко та безперервно тихо вила. Роман усе сидів біля хати. Перед очима — чорне провалля льоху, на дні його — Сашко… Напівголий, між ногами кривава мішанина, в одній руці шматок скла, у другій — зім'ятий папірець…

Роман дістав із кишені той папірець, розгорнув. Почав читати.

— Де ж він цю гидоту взяв?! — прошепотів уражено. Дивиться — за папірець пасмо волосся русявого вчепилося.

— Ні, — мов ошаленів. — Бути не може. Не може… Запхнув папірець назад у кишеню, долонями лице закрив.

— Романе, — чує. — Я тут подумав…

Підняв голову — Залусківський стоїть.

— Вип'ємо? — Роман питає.

— Давай.

Роман приніс пляшку, дві стопки.

— Хай земля буде пухом, — Залусківський перехрестився.

— Спасибі тобі… — Роман каже.

— Та ти що!

— Льонька казав, ти дощок дав.

— Та хіба тільки дощок?! — Залусківський витер губи рукавом. — І хіба я один? Усе село… Я тут подумав…

— Спасибі тобі. Ніколи не забуду, — Роман говорив і хмелів. — Жінка он виє, а я — не можу! І хотів би… А щось воно здавило всередині… І все. Наче вікна хто камінням закидав.

Дихати не можу…

— Е-е-е, то не діло, — веде своєї Залусківський. — Я тут подумав… Отак сидіти будеш — пропадеш. Іди, мабуть, далі копу стерегти.

— Нащо мені тепер? — Роман до нього тоскно посміхається. — Я хотів трактора в тебе взяти, поле засіяти. Із Сашкою… А тепер…

— Та що ж тепер — твоєму полю довіку бур'янами цвісти?

— Е-е-е, не гризи душу! Потім засію… На той рік.

— Мені душа болить. Твоє поле з моїм межує. На моєму пшениця, на твоєму — хащі.

— Не тре' мені того поля.

— То продай.

— Не продам. Хай стоїть. Може, засію на той рік. Роман ізнову налив. Випили. — Ішов би на копу, — все про одне Залусківський. — Без роботи — біда. Однаково гроші заробляти треба.

— От далася тобі та копа! — шепоче Роман. — Не піду.Інших шукай…

Катерина з Людкою після поминок, як перелякані курчата, на лавці біля Людчиного дому причаїлися.

— Отут посидимо й подивимося, до кого дядько Степан міліціонерів поведе, — розсудила Людка.

А дядько Степан ніби навмисне: то в один бік із незнайомцями, то в інший. Аж дивляться дівчата: нема вже дядька Степана, а незнайомі люди йдуть до Катерининої хати. З мамкою і татком.

— По тебе, — видихнула Людка.

— А навіщо татко валізи їхні тягне? — Катерина зовсім розгубилася.

Мамка Катерину помітила.

— Доню, а ходи до мене. Гості в нас.

Катерина до Людки обернулася.

— Гості! Ясно? А ти, дурна, «міліція», «міліція»…

Іще ніколи не було в домі Романа та Раїси такої жахливої ночі, як перша ніч після похорону сина.

Роман і не помітив, як пішов роздратований Залусківський. Допалив останню цигарку. Допив пляшку з горла — і протверезів раптом. А в очах — темне провалля…

Схаменувся від тиші. «Раїса вити перестала», — здогадався.

Підвівся. Що там із нею? У хату ступив… Сидить жінка на підлозі, речі Сашкові перед собою виклала, складає все — одне до одного.

Зітхнув — мов серце вирвав. Сів поряд, обійняв.

— Що ти робиш?

— Синочку понесу завтра…

— Не тре' йому вже цього.

— Ще й як знадобиться, — Раїса шепоче.

— Лягай поспи… Звалишся, що буде?

— Однаково, — каже.

— А де корова наша? — Роман питає.

— У Ничипорихи.

— Я, мабуть, завтра на копу піду, — Роман їй. — А ти корову додому прижени.

— Як тобі корови треба, то й прижени, — Раїса каже. — А мені нема коли. Я до Сашки зранку. Дитина чекатиме, а я коровами займатися буду. Таке дурне бовкнув…

Наскладала купу, в хустини позв'язувала. Не вгамується. Пішла на кухню. Роман за нею.

— Чи їсти хочеш?

— Сашкові зберу.

— Ну, збирай, — сів біля столу.

Упоралася, торби в руки вхопила — і до дверей.

— Піду я…