Люко Дашвар - Село не люди

— Та стій, Рая… Ніч надворі… Сама ж казала- ранком підеш. І я піду. Разом підемо. Куди ти? — Роман жінку за руку вхопив.

— Ой, не втримуй мене, Ромка! Дитина чекає, а ти за руки хапаєш.

Він міцніше вхопив.

— Не пущу!

Раїса торби кинула та — на Романа. Вчепилася чимдуж.

— Пусти мене до дитини, Романе! Пусти мене до дитини!

Пусти… — захлинається.

— Рая, схаменися, — просить і не відпускає. — Хоч души мене, хоч ріж… Хлопця не вернемо.

А вона своєї:

— Пусти мене до дитини…

До ранку вже недалеко було, коли жінка зовсім знесиліла. На підлогу впала біля торб. Лежить… Очі розплющені, дивиться кудись, дихає, а Роман дивиться на неї — мертва… Геть мертва!

— Ти тут полеж трохи, а я піду, — каже, а чорне провалля стоїть перед очима. — Справа в мене є. Скоро повернуся.

Кинув жінку в хаті, вийшов надвір.

Ніч — як ворота в безодню. Жодного вогника, ніби й немає зовсім ніякої Шанівки, а тільки чорне безкрає марево.

До великого покинутого будинку навпомацки йшов. За собою каністру тягнув.

У кімнаті без даху запалив обгорілу свічку, сів на підлогу й довго дивився у чорне провалля, з якого витяг холодне тіло Сашка.

— Що ж тут було?.. Що ж тут було, сину… — шепотів. Потім відкрив каністру і вилив бензин просто у льох. Сірника кинув.

— Згоріть же ви у пеклі всі, хто мого сина занапастив, — прошепотів затято. І пішов геть. Ніч пручалася, темрявою кидалася, та за Романовою спиною дедалі сильніше палав великий покинутий будинок. Тріщав од жару, сипав іскрами і скоро перетворився на велетенське вогнище.

Були б люди поряд — задивилися б.

Катерина аж ротик привідкрила від захоплення — так цікаво оповідали чужі люди. Про древнє поховання, що неодмінно має бути під курганом, про історію краю, яка лишається у піснях. Мамка вечерю готувала, а татко з Катериною «городських» слухали.

— Ви будете курган розкопувати? — запитала дівчина.

Гості переглянулися.

— Ну, взагалі, на розкопки дозвіл треба… Ми спробуємо тільки зрозуміти, що в кургані може бути, — уникнув прямої відповіді Ігор.

А татко — тямущий, його не проведеш.

— А яким інструментом розуміти будете? Лопатами? — каже.

— А чого питаєте? — Ігор йому.

— Так, думаю, мужиків би вам привести… 3 лопатами. Як заплатите, вони вам той курган хоч знесуть, хоч на інше місце переставлять.

Учені пожвавішали.

— Обов'язково заплатимо! Обов'язково! — наввипередки.

— А по скіко? — ох і діловий татко. — По десять гривнів заплатите?

— По двадцять! — Денис каже.

Татко руки потер:

— Хоч зараз піду копати! — каже. — І жінка піде. І донька… Нащо нам мужиків гукати? Правильно я кажу?

Мамка з кухні виглянула.

— От якби копати години з десятої, — просить. — Ми б ранком усе по господарству встигли зробити.

— Ми не проти, — Ігор каже. — Хоч відіспимося тут у вас на природі.

По руках ударили. Мамка сяє.

— До столу, до столу… На поминках — яка радість? Щось перехопили — і з двору. А ми вас зараз почастуємо.

— А… — Ігор розгублено.

— Умитися? — мамка здогадалася. — То я вже й води нагріла. Зараз ми з кухні вийдемо, таз із гарячою водою вам лишимо… Рушничок чистий. Мийтеся. Ігор озирнув маленьку, метрів із десять, кухню.

— А де ж тут…

— Зараз, зараз! — мамка йому.

Стола відсунула до стіни, табуретку — посеред кухні, на неї — таз.

— Прошу…

— А туалет? — подав голос Денис.

— За хатою, — татко каже. — Гайда покажу… Учені похнюпилися, але за татком рушили.

Катерина з татком і мамкою сиділи у кімнаті на дивані. Чекали, поки гості вмиються.

На кухні Ігор і Денис розгублено дивилися на таз із гарячою водою.

— Я думав, у них є ванна, — прошепотів Денис.

— А я думав, нам хоч два тази з водою наллють, — відшепотів Ігор.

— Здається, щедро тут наливають тільки горілку, — спробував пошуткувати Денис.

— Ти краще придумай, як нам удвох ув одному тазу помитися, — сказав Ігор.

— Помитися? — хмикнув Денис. — Ще скажи — душ прийняти! Ігор озирнувся навкруги. Поліз до мисок на полиці.

— Я собі в миску віділлю трохи води і хоч обличчя вмию, — заходився.

А у вітальні татко дратувався.

— Що вони так довго роблять?

— Та не кипи, Льончик, — мамка йому. — Бач, гості вигідні… Заробимо трохи.

— Стільки бовкаються, що вже, мабуть, вечеря прохолола, — татко бурчить.

— Підігрію, Льончику, — мамка сміється. — Тобі б оце тільки їсти. Ігор із Денисом одна назва, що помилися. В очі побризкали, по шиях мокрими долонями поляпали. Готово! — І добре! — мамка їм. Таз ухопила, надвір вискочила.