Люко Дашвар - Село не люди

— Про що ти? — Ігор сів поруч. — І кому «нам»?

— Все ти розумієш, не вдавай! — роздратовано кинув Денис. — П'ятдесят доларів! Каністра солярки! Пляшка і двадцять гривень… Брате, це мізер за королівські вечерю та сніданок, чисту постіль, доставку в Килимівку й охорону джипа. Він же витратив утричі більше, ніж… заробив. Це просто нонсенс. Мені соромно, а він… Він до всього цього зобов'язаним почувався. Ти помітив?

— Я не сліпий… — І я не сліпий, — Денис кинув недопалок. — Я часто думаю… Вони ж… Такі, як Мануїлович… Вони ж роблять щось набагато вагоміше, ніж я… Без них утрачає сенс будь-що… Ні, не будь-що — геть усе!.. Ти розумієш?

— Шануй свою землю, і вона родить тобі щастя… — сумно сказав Ігор, і, може, вперше з часів дитинства думка ця вразила його.

— Ні, я серйозно. Не буде на землі Мануїловичів, буде дике поле, а в дикого поля нема історії. Тільки географія.

— Треба йти, — Ігор підвівся. — До Шанівки доведеться пішки пиляти, а ми ще й Килимівку не минули.

У багнюці за Килимівкою диспут учених мужів упав до рівня брутальної дійсності.

— Чорт! Нові черевики! — лаявся Денис.

— Тепер уже не нові, — усміхався Ігор, хлюпаючи в болоті. — А проклади-но сюди асфальт, проведи газ, кабельне телебачення, набудуй кінотеатрів, комп'ютерів навези, інтернет… І все! Усе пропаде. Щезне. Зникне.

— Що пропаде?

— Усе! Традиції, пісні, щиросердість, столи накриті… Нічого не залишиться.

— Залишиться… У селі люди особливі, — почав був Денис.

— Село — не люди, — відповів Ігор. — Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації.

— Згоден. Як ти добре сказав: на противагу звихнутій урбанізації. Ігор глянув на пожухлі польові квіти край дороги.

— Село повертає розуміння істинних людських цінностей. Радість простого… Оці зів'ялі квіти…

— А ця колюча стерня… А небо… А ця тиша… — Денис задер голову догори. — У мене відростають крила.

Раптом зупинився, повів носом.

— Звідки тхне? — запитав.

— Ти у коров'яче лайно вступив, — спокійно відповів Ігор.

— Розрив! Це називається технікою розриву. Ти навмисне збиваєш мене з хвилі. Я хочу влитися у цей світ. Я хочу тремтіти від захоплення й відчувати щастя бути тут, а ти… Ігоре, віднайти невідомі старі пісні — не проблема. Проблема — зробити це, відчуваючи себе частиною цих пісень, частиною кургану, людей, які навколо нього живуть.

— Вийди з лайна — і техніка розриву закінчиться, — засміявся Ігор.

— А ще друг! — Денис мотиляв ногою, але коров'ячий млин не відвалювався.

— Це просто, — сказав Ігор. — Мабуть, ти, сидячи у своєму кабінеті, намалював собі картинку під назвою «Українська глибинка», а тепер дратуєшся, бо у справжній глибинці, як виявилося, є те, чого твій олівець не відтворив. А село від того гіршим не стало. Воно таке саме ірраціональне й мудре. І в тому його Грандіозність.

— Тебе послухати, то села повинні на резервації перетворитися. Ніяких доріг, ніякого телебачення, газу, електрики…

— Тебе ніхто не примушує «вливатися» в нього. Просто прийди та спостерігай.

— Чому? Бо ми теж — частина звихнутої урбанізації?

— Тебе ж дратує коров'яче лайно… — І де тут ірраціональність?

— Якраз тут — суцільна раціональність. Лайно — органічне добриво, для землі підкормка. А був би тут асфальт?..

До Шанівки Ігор із Денисом добралися пообідь.

Стали край села, валізи важкі покидали — втомилися. — Ігоре! Дивися… — Денис кивнув у бік шанівців, які поверталися з цвинтаря. — Може, у цьому селі свято? Наприклад, свято врожаю. Ігор подивився на юрбу, потім на свої брудні штани й черевики:

— Я б умився, поїв…

— Оце так сюрприз! — не слухав його Денис. — Таж це наш старий знайомий… До вчених біг завідувач килимівського клубу Степан.

Степан Леопольдович добіг до вчених, розкинув руки, серйозно так каже:

— Оце діло! Слово — як камінь! Сказали — зробили.

— Добрий день, — Ігор потис Степанові руку. — Допоможете нам?

— Які можуть бути сумніви? Допоможу, — кивнув Степан.

— Нам треба кімнату зняти для початку, — сказав Ігор.

— Буде!

— У вашому селі свято? — запитав Денис.

— Яке там свято! Похорон, — кинув Степан. — Хлопця поховали.

— Невчасно ми… — знітився Ігор.

— Ні, ні! Усі образяться… — заметушився Степан. — Ходімте.

— Куди?

— Пом'янемо хлопця, а потім знайдемо вам кімнату.