Марина Соколян - Херем

– Забирайся геть з мого святилища, злодюго! – продовжував лютувати бог. – Геть!

– Але ж, – розгубився Асата, – хіба я ще не спокутував своєї провини?

– Ти?! – Вакілеві, вочевидь, прийшлося до смаку те лунке осудне займення. – Та швидше Херем зануриться в пітьму Шеолу! Іди і ніколи не вертайся, чуєш?!

Асата проковтнув гірку слину.

– Ну, коли так… – промовив він, але з вуст не зірвалося ні звуку.

Повільно відвернувшись, він рушив геть.

– Я покличу варту?! – наважився молодший жрець.

– Не займай, – востаннє гримнув голос бога, – нехай іде.

Нічна Наречена таки мала рацію – Асата, виявляється, сподівався, що його довічне вигнання було хіба грізьбою і буде скасоване, щойно він засвідчить своє каяття та сумирність. Аж ні – Херем цурався найменшого знаку нечистоти, то що вже казати про крадія, по вуха забрьоханого багновицею злочинного свавілля! Та швидше… Авжеж, Шеол зустріне його хлібом-сіллю, і Мовчазна Яма збагатиться ще одним бентежним духом, що ним страхатимуть самотніх подорожніх. Якусь мить Асата серйозно зважував переваги посади демона нічних криниць, проте, так нічого й не надумавши, смутний та лютий, вийшов геть із храму Нижньої Трійці. Завулові свідчення, тим часом, так і лишилися, забуті, на дні дорожньої торби.

Вибравшись із храму, Асата завагався, не знаючи, куди йому податись. Минулу ніч він провів коло вогнища, що його розпалювали богомольці, які нудилися у черзі за справедливістю; дехто з них вертався, аби оповісти недавнім знайомцям, яким боком повернувся до них самовладний закон. Асата і собі підійшов до вогнища, шукаючи як не за товариством, так за живим голосом та чужими негараздами.

– Присягаюся Малхі-проклятим! – люто гримнув хтось неподалік.

Асату-вигнанця труснуло, наче дерево зі стиглими смоквами. Хто ж це наважився на таке відверте блюзнірство просто попід храмом мстивого Вакіля?

– Тшш! – шикнули на дурнуватого добрі люди. – Мовчав би ти, Мікто! Ось почують тебе доброчесні, воронам будеш присягатися, що неїстівний!

Нарешті Асаті вдалося розгледіти того прибічника нерозважливої клятьби. Худий дядько в пошарпаному вбранні дрібного посадовця цілком міг би скласти добру компанію голодним крукам – зваживши на його довгу кирпу та грізний погляд, ті, можливо, прийняли б його до зграї.

– Та присягаюся ким завгодно! – не вщухав кирпатий. – Якщо це – справедливість, то я – Нічна Наречена!

Сусіди по вогнищу зареготали, радячи промовцю бодай поголитися для повноти ілюзії.

– Ні, справді, послухайте мене, добрі люди! Я – чесний писар царського проводу листів та нотацій, все життя розбирав грамоти гінців з Араму та Кіннахі, мав добрий дім і півгана саду, аж раптом влада вирішує провід розпустити, і плакав мій дім, і ридав мій садочок, і пішли ми, людоньки, із сім'єю попідтинню… І що ж мені присудив Вакілів почет? Відшкодування втрат, гадаєте? Нову, вважаєте, поважну посаду? От і я так вважав, доки крук не дзьобнув! Іди, кажуть, у митарі! Ні, мовби досі того митарства не наївся!

Коло вогнища спочутливо загомоніли. Мито збирати – лиха справа, як не крути. Ти оббираєш, тебе оббирають, жодної вдячності, саме розчарування. Асата подумав був, чи не податись йому в митарі. Проте зважив, що демон криниць, і той має в людей більше шани.

– Послухай, Мікто, – звернувся він до страждальця, – біда твоя в тому, що звернувся ти за розрадою не до тих суддів, що мають вдосталь мудрості, аби зважати на чужі втрати. Адже сказано: «Над бідним не чини свавілля, бо малий сором – зерня великого безчестя».

– І де це таке сказано? – вразився Мікта.

– У Книгах Саави, писарю. Є у світі правда, вища за ухвали Вакіля.

Товариство коло вогнища приголомшено замовкло. Асата усміхнувся хижо і гірко, знаючи, що порушує зараз основну заборону Херему – рівняти закони, складені для цілковито осібного вжитку. Проте, що вже йому зробиться? Вакіль і так вигнав його геть, поставивши таким чином поза всяким законом.

– Ти хто такий? – примружився писар. – Вакілів служка?

– Дуже схоже? – розсміявся Асата, напинаючи драного плаща. – Тільки золотих дзвіночків бракує, правда?

Мікта гмукнув і, порибаливши у власній торбі, простягнув нежданому радникові дешевого ячмінного хлібця. Той радо прийняв піднесення, проте було воно не нагородою, а лише початком розмови. Писар, зі своєю фаховою ретельністю, забажав знати, куди і як подавати позов, яких залучати свідків, яких укладень триматись. Скоро навколо їхнього вогнища зібрався невеличкий натовп охочих долучитися мудрості, вищої за закон, і Асата з дорогою душею шпетив нещадний порядок, уперше, мабуть, зрозумівши, яка пристрасть керує Нічною Нареченою.