Марина Соколян - Херем

На коротку мить запала тиша, мовби гості мої дослухалися до велемовного присуду очманілого від зорепаду цвіркуна.

– Брехня! – нарешті виснував Сеной.

– Упереджене тлумачення, певна річ, – вирік Сенсеной.

– Зворушлива вигадка, – дорікнув Сенгелаф.

Я сумирно киваю на знак цілковитої згоди. А який сенс сперечатися з ними, сторожами всіляких чеснот? Брехня, то брехня.

Денна спека давно вже десь завіялася під руку з лукавим присмерком, і мене вже виразно били дрижаки. Гарно би чогось гаряченького…

– Чи не хочете гарячого сахі, любі гості? – цікавлюся я.

Пропозицією моєю любі гості цілковито нехтують. Вочевидь, мають вони на гадці речі, значно поважніші за гарячий сахі.

– Нехай навіть ведучи життя, далеке від витоків правди та порядності, ти ж не можеш не визнати, що спільника твого, Асату, було засуджено, зокрема, за пограбування шляхетного Князя Завула? – висловлює праведне обурення трійці велемудрий Сенсеной.

Ну, що за прикре прагнення остаточної істини? І де ж це ви були, шановні, як складався згаданий вирок? Мухам на харч ваша невидюща доброчесність!

– Не можу не визнати, – визнаю я. – Було засуджено, авжеж. Ну, то будете сахі, чи ні?

– Зізнався, злодію! – зловтішається Сеной.

– То припини дурити незмірно вищих за тебе! – спалахує юнацьким гонором Сенгелаф.

О! То на додаток до невидющості мої неоціненні гості ще й недочувають! Оце прислали боги даруночка! І тут мене бере злість.

– Ти – челядник Кушара-доброчесного, світлий Сенгелаф, – кажу я. – А навіть найбезта-ланніший з-поміж його жерців вміє вирізнити правду з кривди. Дивись! Адже ж не може серце мізерного злодія становити для тебе таємниці!

Сенгелаф поважно супиться, готуючись, вочевидь, знімати печаті з мого чорного серця. І погляд його німіє. Він панічно озирається до своїх спільників.

– Я не можу! – настрашено сповіщає він. – Я нічого не бачу!

Ой-йой, зараз заголосить! А цікаво, на що ж це він сподівався, коли боги відкликали свою благодать, замкнувши джерела Херему, наче міх з молодим вином? Старші обурено позирають на мене, мовби це я винен у заподіянні того вселенського лиха.

– Ну, ви собі як знаєте, – зітхаю, підводячись. – Але я хочу сахі. Прошу не турбуватися, панове мої, я сам наберу води.

– Стій! – підхоплюється вояка Сеной. – Не підеш нікуди без нашого дозволу!

– Оце! – дивуюся. – А хіба мене ув'язнено? І з якого б це приводу? Цього разу?

– Ми були би вельми засмучені, – втручається Сенсеной, – якби ти залишив наше товариство, не завершивши оповіді про мерзенні злодіяння твого спільника Асати, винного в усіх гріхах та ще одному супроти божих законів та людських звичаїв.

– Усіх? – веселюся я. – Та ще одному? Бачать боги, ви перебільшуєте його мерзенні досягнення! Гаразд, ви не хочете, щоб я йшов. Але хто ж тоді набере води на сахі?

– Я! – зголошується Сенгелаф. – А ти покажеш мені дорогу!

– Ага! Ну, то бери баняк! – Що?

– Баняк, кажу!

Ні, це мені подобається! Сенгелаф безпорадно кліпає очима від такого кричущого нахабства, і я, зітхнувши, висмикую баняка з-під його світлого носа. Бо ж іще розіб'є, мріючи про незмірно високе, а баняк у мене один.

– До твого відома, – завбачливо повідомляє він, щойно ми підходимо до колодязя, вночі брати воду заборонено.

– Чому це? – дивуюсь я.

– Бо демон Брірі, що живе в криниці, може напасти і втопити необережного.

– Брірі! – гукаю я, зазираючи в темне жерло. – Аго-ов!

– Ти зовсім не боїшся, Маззакіне? – немовби дорікає мені Сенгелаф.

– А повинен?

– He знаю, – він відвертається, видивляючись щось у темряві. – Але якщо боги і справді залишили нас, духи Мовчазної Ями дістануть свободу. Нас трьох заледве стало, аби закликати до покори Нічну Наречену.

– Алука! – усміхаюсь я, і добре, що він не бачить цієї посмішки. – Мрія спраглого заборонених утіх…

Він позирає на мене так, ніби то не я, але демон Брірі, що таки вибрався з нічної криниці. Гаразд, час повертатись.

Він ішов багато днів поспіль, і дорога займалася перед ним досвітом, і стелилася тінню позаду. Часом йому вартувало зусиль згадати, хто він і куди прямує, і тоді здавалося, що він сам перекинувся битим шляхом, що біжить від землі ловців пурпуру до краю коштовних прянощів, проминаючи гомінкі міста та загублені в безлюдді хуторці. Він знав, що то пам'ять грає з ним у піжмурки, гострячи пазурі в передчутті ловитви, знав, але не міг нічим зарадити; надвечір'ям, знайшовши прихисток серед рудих скель и в затінку гірчичного дерева, він лагодив кіннора, шукаючи в колишньому забутих співзвуч.