Марина Соколян - Херем

Під пильним оком варти я скидаю сандалії. Пояс згубився в недавній бійці, але розв'язую його так, ніби він ше досі на мені. Відставляю уявного ціпка і обвиваю правицю незримим ланцюгом. Дев'ять кіл. Це я вже не переплутаю.

Варта причаровано спостерігає, не маючи нібито наміру чинити перешкоди. Тоді я виходжу вперед трійці і прямую до брами Шатра. Але не встигаю торкнутися – вона сама прочиняється досередини. На порозі… ну він завжди любив першим зустрічати гостей.

Минув якийсь рік, і він нібито зовсім не змінився. Але ось Верховний Жрець піднімає очі, і я бачу, що помилився. Де й поділася колишня жвавість рис, глузлива пильність погляду – тільки млиста, приречена втома… І зморщок додалося. Що ж це… не через мене, маю надію? Це ж давня справа – давня, похована й забута!

Він навіть не впізнає мене. Принаймні, не зразу. А потім погляд його кам'яніє, на коротку мить спиняється подих. Мовчить, і мені страшно вже, чи не стало йому зле від нашої нежданої появи.

Сенгелаф перший не витримує мовчанки.

– Миру вам, високоповажний Раві! Чи не дозволите нам ввійти для розмови у справі Храму та Царства?

Погляд жерця оживає, озирає рвучко мою доброчесну трійцю – впізнає, очевидячки.

– Хто це з вами? – питає хрипко, киваючи на мене.

– Ніхто, – мстиво всміхається Сенсеной, – вістовий розори.

Раві коротко зітхає, і враз погляд його набуває колишньої снаги.

– З поверненням. Малхі.

Він веде нас у просякнуту промінням і книжковим порохом залу, де все лишилося як раніше – тільки не чути звичного о цій порі учнівського гомону та наспівного голосу читачів мудрих сувоїв. Тут чується не те щоби занепад, але безпорадна тиша, наче в домі хворого. Раві напевне вже знає про закриття Херему про те, що молитви не йдуть нікуди, повертаючись назад гнітючим відлунням… Може, навіть знає, чому. Справді, якщо не знає він, то не знає ніхто.

Сенсеной береться стисло оповісти про поневіряння трійці та про те, що їм випало дізнатися з моєї оповіді. Раві часом кидає на мене навскісні погляди, мружачись, мовби розбирає цінне, але плутане пророцтво. Справа, очевидячки, у добрих руках.

– Нічого не збагну, – нарешті мовить він.

Ну ось, наврочив!

– Ви кажете, Херем було замкнено приблизно рік тому? Але тоді не відбувалося нічого… нічого, аби спричинити найвищий гнів! Востаннє таке – ненадовго – траплялося, коли… – він затинається, – відразу ж по царськім шлюбі. Але потім – ні. Ми пильнували.

– Пильнували?! – підхоплююсь. – То це тобі, Раві, слід завдячувати за нишпорок у Ган-Авіві, замордованих повій в Єріхні та винищення хворих на цараат по обох Землях?

І коли б лише хворих – навіть їхні родини зазнали переслідувань, і тоді, власне, до лав вільної ватаги посунуло рясне поповнення, аж Барба мусив був запровадити фаховий відбір. І хто ж стоїть за цим – мій добрий та мудрий учитель?!

Раві сахається як від удару.

– Так вирішив Синод. Ми повинні були запобігти поширенню нечистоти, ми не могли ризикувати… Я знаю, що ти скажеш, Набі, – попереджує він мою гнівну одповідь. – Ми вже мали нагоду пересвідчитись – це не допомогло. Але присягаюсь тобі, жоден із нас не віддавав наказу вбивати тих нещасних!

– А хто ж віддавав, у такому разі?

Жрець Саави зітхає.

– Гаразд, я винен теж. Беларі ен-Авед лише переконав царя виконати наше рішення.

– Беларі?

– Так, – Раві кривиться, як од кислого, – після його невдатних спроб розв'язати війну з Зам-Арі він втратив позиції. Радник, очевидячки, сподівався відновити повагу царя, взявшись виконувати наш припис… і дещо його перевиконав.

– Знову цей паскудний вилупок… – сичу крізь зуби.

Трійця позирає з докором, мовляв, не годиться, нехай і проклятому, але – колись – мешканцю Херему… Це лютить мене ще більше.

– Не подобається? – зловтішаюся. – Зробили з мене на всі біди винуватця, то терпіть тепер! Невже ніхто з вас, доброчесних, не бачить, чого прагне добродій царський дорадник!

Раві дивиться прискіпливо.

– Я знаю Беларі відмалечку. Нічого іншого він не прагне так пристрасно, як влади.

– Царської влади, – виправляю. – Зустрівши мандрівного пророка в Зам-Арі, він запитав єдине: «Чи може раб стати володарем над людьми та землею?»

– І що відповів йому Асата-Набі?

Мимохіть посміхаюсь. Але незлі пророки робляться з пропащих!

– Асата-Набі сказав йому наступне: «За часів безладдя володар може стати рабом, а значить, владу тримає не чеснота, але сила…»