Марина Соколян - Херем

Зіскочивши з коня, підходжу ближче. Вона піднімає лице… жінка. Я відчуваю, як вузол напруги рветься, лишаючи натомість млосну пустку.

– Лавані?

У непевному світлі місяця тяжко розгледіти риси її обличчя, і мені вже здається, що я помилився. Ця змучена жінка, запнута в чорне до п'ят, ніяк не може бути тією бешкетницею, що босоніж ганяла рудих псів у таборі Ейсава. А проте, вони швидко стають такими, дочки та сестри чередників пустелі…

– Гур!

І правда – вона. Боязка, зневірена радість робить її вдвічі молодшою – для мене, бодай.

– Ти не повіриш! Я молилася, просила допомоги – будь-якої у будь-якого бога! І раптом – ти! Думаєш, мене почули? Ти як тут опинявся?

– Повз проходив, – відказую, ховаючи судомний усміх. – Що сталося?

Те, що вона мені розповідає, знову – стрімголов – напинає розпущену щойно тятиву напруги. Цього вечора до табору її чоловіка під'їхав збройний загін зі столичним вельможею на чолі. Хтось із вояків передав вимогу вельможі – віддати їм дитину, первістка володаря стад. Ніхто навіть не завдав собі клопоту вигадати прийнятне пояснення – на запитання чередників вояки охоче відповіли, що дитина потрібна їм в жертву богові. Озброєна сотня давала можливість ще й не на таку зухвалість – чинити їм опір ніхто би не зміг. Як і слід було чекати, чередники вирішили віддати дитя, аби вберегти життя інших. У Лавані ніхто не питав, хоча мова йшла про її маленького сина, і хоч як би вона не кричала і не пручалася, дворічного Іцху, що заходився плачем, просто видерли з її рук. Лавані хотіли були зв'язати, аби вберегти від шкоди, що вона могла б собі заподіяти; молода жінка, однак, зробивши вигляд, що горе її стихає, нишком вибралась зі стану – шукати допомоги, а як не знайде, самотужки іти на пошуки злочинної сотні та свого сина.

Я озираюся на свою неодмінну трійцю – з таких живих та привітних лиць хоч надгробки теши…

– Не може бути… – видихає Сенсеной.

– Навіженець… – жахається Сенгелаф.

– Шшшмак, – підсумовує Сеной.

І цього разу ніхто його не обсмикує. Бо якраз на часі. Справді… те, про що сповістила щойно Лавані, гідне янгольської лайки. Адже йдеться не просто про людську жертву, але про жертву Шеолу! Мені, як і трійці, відомо, що може з цього вийти… Діставши жертву – поклоніння у його повноті – Мовчазна Яма дістане голос і божеську силу. І тоді вже йтиметься не про втечу дрібних бісів та демонів з-за пекельної межі, але про постання того самого Ель Ехар, Чужого Бога, про якого мовилося в одкровенні. Таки не помиляються пророки, хай би їм біс!

– Ми спробуємо повернути твого сина, – кажу до Лавані, – їдьмо з нами.

Я допомагаю їй вибратись на коня і скеровую його в бік нашого табору. Якусь хвилину їдемо мовчки і, попри суцільний безлад в думках, я встигаю здивуватися теплому та домашньому відчуттю тіла Лавані поряд. Ото слід було одружитися з нею, коли була нагода, і може б тепер не чинилося цього жахіття! А може… може, це не лише сина Лавані, а і мого теж віддали би нині в руки злодіїв, і це я просив би зв'язати Лавані, аби не наробила чого від горя… Трушу головою, намагаючись відігнати дурні думки.

– Ти досі носиш мій подарунок? – зненацька питає Лавані.

Якусь мить я не можу збагнути, про що вона. А потім згадую – «троянда пустелі»! Почепивши її на шнурочку довкіл шиї, я цілком про неї забув. Метеляється щось, та й по тому. А виходить – пам'ятав ніби, про неї та її прихильність. Киваю. Нехай так і думає.

– Може, це він привів тебе на перехрестя? – питає Лавані. – Це ж не просто камінь, це оберіг.

– Ну, коли оберіг, – всміхаюся, – то якоїсь нелюдської сили. Я розкажу колись, через які пригоди ми перейшли разом. Але давай краще я поверну його тобі, коли ти не сердишся на мене більше. Це ж був мій подарунок, пам'ятаєш?

– Не треба, – серйозно відказує вона, – тобі ще знадобиться.

Ой, щось я маю сумнів, що «троянда» мені допоможе супроти Шеолу та його навіженого жерця. Тут і моєї півсотні мало, нехай навіть сумлінний Акабі настрахав їх до належної бойової нестями.

Ніхто й не думав вкладатися спати – чекають на нас. Молодець старший, правильно зметикував. Зле, правда, що нам так і не вдалося перепочити, але тепер про спочинок і мови нема. Кожна хвилина зволікання наближає смерть малого Іцхи, а по тому – такі негаразди, що годі й уявити.

За кілька хвилин зборів та перемовин щодо вибору дороги ми готові виїздити. Я відряджаю одного з вояків Акабі відвезти Лавані до її стану, і та неохоче, але погоджується їхати додому. Вона вірить мені, а втім, що ще їй лишається?