Марина Соколян - Херем

До вечора іще залишалося вдосталь часу, і подорожній збавив його на холодну вечерю та відвідини купальні; а що була вона обрядовою, то зі злидарів брали півціни, сприяючи таким чином як не духовному очищенню, то бодай загальній охайності міста. Асаті слід було змити кров і бруд, як уже зібрався на нічне спіткання до чарівної жінки. Перепало «пророкові» не так вже й сильно – він відбувся кількома синцями та ґулями, проте розбита брова та набряклі губи аж ніяк лиця не прикрашали. Навряд чи, правда, кдеша покликала його, керуючись любовним інтересом, але невідомо чому Асаті не хотілося виглядати страховидлом.

Потерпання його, проте, були цілковито даремними. Таємнича жриця не прийшла на побачення, приславши натомість миршаву служницю, звичну нібито до розбитих пик та драних одеж.

Справа в тім, що Ган-Авів, інакше – Весняний Сад, був досить людним місцем, навіть вночі. Надто ж вночі. Цей сад було закладено зараз же за стінами Ір-Оламу і тут, межи врожаями олив, нуртувало життя, на яке закон час від часу заплющував очі – аби не журитися зайвий раз людською недосконалістю. Тут спинялися подорожні, котрим з тих чи інших причин не варто було потикатись до міста, тут велися таємні оборудки межи чесними здебільшого крамарями, тут же зустрічалися закохані, чиї романтичні поривання не діставали схвалення найближчого оточення.

Тож нічого дивного, коли миршавенька служниця та обідраний волоцюга зустрінуться, аби, скажімо, перемовитись; і цілком інша річ, коли своїм товариством волоцюгу обдарує розкішна жриця Авіви… Розумно, відзначив Асата, проте крихта смутку запала йому в шпари серця і лишилася там до кращих часів.

– Моя господиня бажає, аби ти передав цей сувій просто в руки Раві, Верховному Жерцеві Саави.

Голос миршавої так само скупий та невиразний, як і лице у затінку полотняної хустки. Асата почув, радше ніж побачив згаданий сувій – шерех пергаменту проти цупкого полотна, і, відразу ж, притишений дзенькіт лункого металу. Срібло? Добре ведеться жриці! І зле чується, коли зважилась платити невідь-яким злидням.

– Чому ж ясна пані не віддасть його сама?

Служниця незворушна.

– Має на те підстави.

Он як!

– А що ж доручає це чужинцю, не знаючи напевне, чи можна йому довіряти?

Асата не певен – йому здалося, чи й справді на лиці жінки промайнув лихий усміх.

– Саме тому, що ти чужинець. Не скажеш нічого зайвого, коли не… якщо не зумієш ввійти до храму.

Подорожній ледь не розсміявся, вітаючи себе з небувалим нападом недоумства, що перевершив навіть потуги нещодавнього сердеги мерця. Він цілком забув, що Саава ревно охороняє дім мудрості від невігласів, аж декотрі з них пошкодувати не встигали за втраченою нагодою сподобитись прозрінь. Інакше кажучи, гості, необізнані з правилами поведінки в домі, швидко торували дорогу до найближчого шпиталю, коли й не до Мовчазної Ями. То де вже було сподіватися, що вуличний нероба знатиме відповідні обряди? Але пергамент зрештою потрапив би куди слід.

Отож вибір вістового був цілком виправданий, надто ж, як зважити, що для нього не передбачалося повторного вжитку.

– Я можу взяти пергамент і зникнути. Як щодо цього? – поцікавився Асата.

– Тоді не дістанеш плати. А покажеш його комусь, будь певен, наступного дня годуватимеш ворон.

Авжеж.

– Я візьму його. І завдаток теж. І передай своїй господині, – він нахилився до вуха служниці, аж та здригнулася заскочено. – Передай: «прекрасна ти, як лілія межи тернами; мирра та алой – подих твій; добірний мед – вуста твої; ясніша за зорю сестра моя, наречена…»

Служниця відсахнулася, мовби до неї заговорив невпокоєний дух з найближчого кладовища. Він, приблуда, не повинен був знати слів таємної відправи, але хтозна, кого підібрала була «ясна пані», і чим керувалася, довіривши йому грамоту.

Миршавій не лишалося іншого, як кивнути знехотя й вертати до панського дому. Прилаштувавши сувій та гроші до пояса, Асата нечутно рушив за нею. Служниця була сторожка та спритна, але подорожньому незгірш за неї відомі були затінки та підворіття Ір-Оламу, і невдовзі він побачив, як вона, роззирнувшись, пірнула до білої кам'яниці неподалік храму Авіви.

На тому Асата вирішив урвати свої спостереження, аби повернутися згодом; зрана слід було подбати про сувій, а що вигнанець був добрим вістовим – коли й був чимось взагалі, – то відкладати справу йому було не до душі.

Відвідини дому мудрості, проте, аж ніяк не були справою поквапною, і листоноші довелося витратити півдня і весь завдаток на підготовку, що передбачала, зокрема, придбання ціпка, ланцюга та хустки з чотирма чорними китичками.